Люду, щоправда, особливо й не було: дві якісь дамочки крою міського та чоловік в окулярах, не інакше — учитель. Та ще та, що книжками торгує. А книжок, а книжок! У Хвиномена і в очах зарябіло. Роздати всім по одній — кожному в районі дісталося б. Ще лишилося б і на розплід.
Хвиномен хотів уже повернутись та вийти, аж тут та, що книжками торгує, взяла та до нього й озвалась:
— Ви якусь книжку хотіли?
Хвиномен жодної не хотів. Ще в школі охоту одбили. Та оті дві дамочки взяли й теж обернулись до нього. І чоловік в окулярах. Дивиться — очей не одводить. Хвиномен випнув груди і — знай наших! — сказав:
— А продайте книжку й мені! — Яку?
— Отсю! — ткнув навмання пальцем.
Одвалив трояка, взяв під пахву, вийшов надвір. Хотів роздивитися, що купив, та стало незручно: люди ж навкруг! Знайшов скверик — мовби нікого, примостився на лаві, з-під пахви книжку дістав: «Феномени в природі».
«Феномени»… Хвиномен такого слова зроду не чував, чорт його й вимовить! Став гортати сторінки, роздивлятись кольорові малюнки. Один яскравіший другого. «Треба таки почитати». Бо що гроші вгатив, півлітра, вважай, можна було купити, а що й стала розбирати цікавість. Що ж воно за «хвиномени» такі?..
Їхав додому автобусом — книжку під полою ховав. Щоб не побачили та не засміяли.
І, додому прийшовши, потай од жінки до комірчини заніс.
І весь час: робить щось, а про книжку і згадає.
Вирвав вільну хвилину (жінка саме з двору повіялася), дістав книжку, до хати поніс. Розгорнув, почав читати.
І незчувся, як жінка повернулась додому: ледве встиг книжку під подушку сховати. Ніколи не думав, що отаке може діятись на білому світі. І вулкани, і смерчі, що машини, як тріски, до хмар піднімають та за кілометри й переносять. А землетруси! А оті хвилі гігантські, як вони пак і називаються… Що накочуються раптом з океану на берег і все геть змивають. Отак проживеш вік і помреш тумак тумаком…
Щось із місяць Хвиномен ту книжку читав. Потай, щоб жінка не застукала та на глум не взяла. І чим довше читав, тим більше йому світ довколишній роздавався ушир. А коли добрався до будови Всесвіту, до планет, зірок та галактик, то й зовсім у голові замакітрилось.
Особливо вразило Хвиномена те місце, де розповідалося, що наш весь світ колись був зібраний в отакусіньку «точку». А потім узяв та й вибухнув. І мільярди років уже «розлітається». На всі боки. Розлітається-розлітається, а тоді почне стискатися. Поки знову «в точку» збереться. Таку безкінечно малу, що коли її покласти на вістря голки, то те вістря було б для неї як поле футбольне для зерняти макового.
— Господи-и, та що ж воно діється! А ми в грязі та гнояці, в небо не глянемо. Як ті свині, прости Господи!
Аж схуд Хвиномен. Аж сон став втрачати.
І, кому тільки міг, став розповідати про те, що в книжці написано. Про явища «хвиноменальні». А особливо про Всесвіт, який «розлітається».
Ну, люди й стали потихеньку сміятися з нього. Як із несповна розуму. І одразу ж прозвали Хвиноменом.
Особливо любили кепкувати дядьки. Як зберуться в неділю до гурту, так Хвиномена й кличуть. Наллють чарку-другу, тоді й просять:
— А розкажи нам про «точку»!
Хвиномен і починає розказувать — руками вимахувати…
Сміху — до неділі наступної!
Жінка довідалася, на Хвиномена насипалась:
— Що ти там мелеш? Людям уже й цирку не треба!
— Я мелю, я? Осьо в книжці написано. З неї я вичитав!
— Читав, та догори дриґом! У тебе все вверх ногами!
Завівсь Хвиномен, метнувся до комірчини, приніс книжку. Тиче під ніс жінці:
— Осьо на, сама прочитай!
— Тю на тебе! Дурень її написав, дурні хай читають!
— Ні, ти прочитай! Прочитай! — Хвиномен гарячково гортав сторінки. — Про точку, осьо! — Розгорнув, ще й нігтем окреслив. — Осьо, прочитай!
— Кажу ж, що хай її такі, як ти, дурні читають!
— Ні, ти таки прочитаєш! — Та хоп жінку за косу. Нагнув до книжки, по рядках носом водить: — Читай, заразо, читай!
— Не читатиму!.. Тьху тобі на неї!
Вцілила саме в те місце, де «точка» описана. Весь Всесвіт, можна сказати, заплювала, вража личина!
Ну, Хвиномен їй і врізав! Приварив — тільки голі п’яти мелькнули…
Жінка ще в лікарні лежала, коли потягли Хвиномена на праведний суд. Ішов — книжку притискав до грудей. Покаже отам — одразу ж зрозуміють, що ну ніяк не можна було жінку не провчити! Це ж наука! Наука!.. А вона — чорною слиною!..