— Од серця, од чого ж іще! — Наталку не раз за серце хапало.
— Отак рано вмерти! Це ж треба труну лаштувати.
— Як притягнем до хати, то я до Якима і скочу.
Ніхто на хуторі не міг змайструвати таку ловку труну, як Яким. Покійник як ляже, то за руки тягни — не захоче вилазити. Яким же, добряче хильнувши, завжди говорив:
— Як на мене, то кращої людини, аніж покійник, і на світі нема! Коли ж хто цікавився, чому саме покійник, він наставляв великого пальця (а ніготь на тому пальцеві як копито у коня) та й водив перед носом того, хто запитував:
— А ти коли чув, щоб покійника словом лихим поминали?..
Так що труну для Надьки замовляти тільки Якимові… Підбігли, засапані, ледь дух переводять:
— Лежить?
— Та лежить. Не ворухнулась ні разу.
— Го-оспо-ди, отак рано вмерти!
— Та ви підійдіть! — Хвиномен нетерпляче.
Пішли. Валька попереду, Наталка позаду. Як підступили за кілька кроків, Валька тихенько й позвала:
— Надю, Надю, ти жива чи вже вмерла?
— Та? — підхопилася Надька.
Жінки як стояли, так і посідали в ріллю.
Валька гикала до вечора, Наталка ж всю ніч пила валер’янку.
Цить, стара!
Баба Улька поїдом їсть свого чоловіка:
— Ти і невдатний, ти і нестулений! Тебе й люди цураються, з тебе й кури сміються! Де ти й узявся на мою бідну голівоньку! Зав’язав мені світ, що й сонця у небі не бачу!
Отак вичитує діда баба Улька.
Дід же одмовчується. Слухає — тільки крекче. А як зовсім непереливки стане, тоді й каже одну й ту ж фразу:
— Цить, стара, бо найду собі іншу!
І баба Улька враз замовкає. Чи то вірить в сексуальні потенції свого чоловіка, чи то ще яка причина, тільки дія фрази цієї на неї й справді магічна: протягом дня, аж коли й спати лягають, ні пари з вуст.
А вранці знов за своє:
— Ти і нестулений, ти і невдатний, в тебе із рук усе валиться, я з тобою вік прожила — прогорювала!..
Дід терпить, мовчить, збирається з силами на сакраментальну ту фразу.
Якось баба Улька так розійшлася, що не помогло уже й дідове «цить!».
— Шукай-шукай, щоб тебе пранці шукали! Хто за тебе старого, дурного і піде!
Отоді дід, до живого допечений, і врізав бабі:
— Цить, стара, бо вже пошти найдена!
Баба Улька тиждень після цього мовчала.
Перевтілення
— Ти вже йдеш?
— Іду, котику, йду. Не нудьгуй, я незабаром вернуся.
Дружина, напомаджена, наманікюрена, цмокнула його в щоку і зацокотіла донизу по сходинах. А він, як був у трусах (зібрався ж спати), все ще стояв у дверях, проводжаючи її поглядом.
І раптом з-під ніг:
— Ня-ав!
Підскочив — ударився тім’ям в одвірок. Глянув донизу.
Киця! Біла як сніг, ще й очі блакитні. Тернулась об ноги, господаркою пішла до кімнати.
— Тпрусь! — кинувся вслід.
І ледь не зомлів: блакитноока красуня, гола-голісінька, стояла посеред кімнати і, всміхаючись, розкривала навстріч жагучі обійми.
«Господи, хоча б дружина затрималася!» — зблиснула думка, коли падав із нею (тіло до тіла) в розстелене ліжко.
А дружина, вийшовши з дому, одразу ж перевтілилась у кішку. Видерлася на дах дев’ятиповерхового будинку, усілась якраз над тим місцем, де стояло їхнє ліжко і на якому мав зараз спати її чоловік.
Граціозно сиділа, вдаючи, що не помічає котів, які ходили довкруж, волаючи пісню закоханих.
І від пісні тієї матюкалися сонні сусіди й валували оскаженіло собаки.
Ці жінки
Ледь пропхалася в двері, почалапала звично до люстра. Люстро понуро глипнуло («Ох, як ти мені наостогидла!») та й стало рахувати зморшки на старечому обличчі.
— Господи, верни мою молодість! Хоч на день, хоч на годинку. Чи тобі це так важко зробити?
І гаряча молитва її долетіла до Господа Бога.
Люстро привітно сяйнуло навстріч, милуючись струнким юним тілом. Люстро невспромозі було одірвати свого погляду од розквітлого, без жодної зморшки, обличчя. «Пройдуся вулицею — всі чоловіки попадають!» — заспівало у ній.
А згодом, у чому мати народила, клякла на колінах, била покаянні поклони:
— Господи, верни мою старість! У чому ж я поткнуся на люди? Що ж я тепер зодягатиму?..
— Ох ці жінки! — зітхав скрушно Бог, повертаючи старість.