— Коли твоя приїжджає?
— В неділю, — відповів неохоче. Мені чомусь було неприємно, коли вона згадувала мою дружину.
— І ти її підеш зустрічати?
— Піду. Вона ж із дочкою.
— Підеш чи побіжиш?
— Піду… Яке це має значення.
— А я?
— Що ти?
— Що я маю робити? Може, ти й мене візьмеш із собою?
Мене так і підкинуло:
— Ти що, здуріла? Ти розумієш, що ти говориш?
— Так не візьмеш?.. Я так і знала.
Вона звелася, стала вдягатись.
— Ти куди? — спитав ошелешено.
— Піду до подруги. — Вона саме надягала сорочку.
— До якої подруги?
— До подруги. Сьогодні вона іменинниця.
— А я?
— А ти йди додому. Тобі ж треба готуватись до зустрічі з нею.
— Ну, Надю, годі жартувати! — Я ще не вірив, що це — серйозно.
— А я не жартую. — Надя вже надягала блузку. — Треба ж мені відвідать подругу.
— А мені що накажеш робити?! — вже вигукнув я.
— А ти теж збирайся. Не можу ж я тебе лишити в квартирі. — Сказано було таким тоном, наче від мене можна було чекати всього.
Ображений, я теж звівся з ліжка. Одягнувся, взувся, надяг пальто, шапку:
— До побачення.
— До побачення. — Надя навіть не глянула на мене.
Обернувшись до дзеркала, підводила червоною помадою губи.
Я щосили грюкнув дверима (грюкнув подумки), швидко спустився донизу. Сніг сердито рипів під ногами, крижаний східняк обпікав обличчя. Було темно, непривітно, безлюдно.
У ту ніч я майже не спав. Пробував утішитись думкою, що я ж сам цього хотів, що маю тільки радіти цьому, а радості чомусь не було. Зарившись обличчям у темну подушку, я у відчаї думав: «Господи, хоча б швидше приїжджала дружина!» Такий був одиноко-нещасний. У квартирі було як ніколи тоскно та холодно.
А наступного дня, по роботі, пересилив себе і обійшов трамвайну зупинку біля поштамту. Їхав потім у переповненому трамваї, і весь час здавалося, що Надя стоїть поруч.
І знову ніч: одинока, темна, безрадісна.
Як мені її бракувало!
Другого дня не витримав: ледь дочекався кінця лекції, побіг до поштамту. І ще здалеку побачив Надю.
— Привіт! — видихнув я.
— Привіт!
Привіталася так, наче між нами нічого й не сталось. Взяла під руку, міцно притислась. Не поцікавилася навіть, чому я вчора не прийшов. Дивилася щасливо на мене, а губи її були розтулені, як для поцілунку.
— Поїхали?
— До тебе?
— До мене.
І в ту ніч як ніколи була ласкава зі мною. Потім, коли ми лежали знесилені, вона спитала:
— Хочеш, я тобі щось скажу?
— Кажи, — розклеїв я губи.
Поринав у легку ту дрімоту, коли все починає пливти-пливти, ледь погойдуючись, а повіки стають все важчими й важчими.
Надя припала до мене, дмухнула в скроню, перебрала волосся, обкрутила довкола пальця.
— А ти не будеш сердитись?
— Чого б це я мав сердитись? — Слова народжувались мляві, язик ледь повертався. Сон уже по-справжньому брався за мене.
Вона ж притислася ще міцніше, прошепотіла на вухо:
— Я стану матір’ю.
Матір’ю?..
Це слово ковзнуло по сонній свідомості, не лишивши жодного сліду. Знову став поринати в дрімоту, але Надя вже нетерпляче мене торсонула:
— Та ти мене слухаєш?
— Ну, — розтулив важкі повіки. Потягнувся, став позіхати.
— У нас буде дитина!
Сон з голови наче вимело. Я так і застиг із розтуленим ротом.
— Яка ще дитина?
Вже сидів, відкинувши ковдру, хоч не пам’ятаю, коли мене підхопило.
— Отакенька, — показала Надя. — Гарненька-гарненька. І дуже схожа на тебе.
— Хто це тобі сказав?!
— Не кричи, бо злякаєш, — застерегла Надя таким тоном, наче те немовля вже лежало поруч із нами. Провела пестливо по животу, сказала замріяно: — Ми будемо щодня приходити до тебе… Зустрічатимем татка…
Перед моїм зором враз постала жахлива картина: інститут, широкі сходини, заповнені викладачами й студентами, і Надя назустріч, з немовлям на руках… Як дві краплі води схожим на мене…