Не прийшла.
Невже побоялась?
Намовив
Я зі своїм другом, Анатолієм Іллічем Костенком, якось чаркувався із місцевими рибалками. На високому березі Сули, коло багаття. По той бік ледь мріло село, звідки рибалки.
Випили по одному шкаликові, по другому — розговорилися.
— Як поживаєте? — поцікавився Анатолій Ілліч.
— Та яка там в чорта житуха, коли наш голова жить не дає!
— Звірюка — не голова!
— Еге ж… Як що, так і матом, а то і в морду заліпить. Не одному носа звернув.
— А ви що, не знаєте, що робити? — спалахнув Анатолій Ілліч, якого і сталінські табори не укоськали.
— А що такому вдієш, як у нього все начальство в кишені?
— Та перестріньте смерком, зв’яжіть і в Сулу головою! Хай раків годує!
— Та воно, канешно, так… — зам’ялись дядьки. — Тіки ж якось боязко. Все ж начальство у нього в кишені.
— То ж отак вам, трясогузам, і треба! — схопився на ноги Анатолій Ілліч. Плюнув, ще й ногою розтер.
Лаявся, поки й повернулися додому.
— Ну що воно за народ отакий! Хто хоче, той і товче. А ми тільки сопемо та облизуємось…
А за тиждень по хутору, де ми зупинялися, новина: у сусідньому селі голову топили. Перестріли смерком, набили мордяку та в Сулу головою!
— Утопили? — Костенко з надією.
— Та ні, вигреблось, стерво.
— Тьху!.. Учи їх, учи — як об стіну горохом.
Що є в тата
Ніхто так ґрунтовно не збирається в дорогу, як моя люба дружинонька. Їдемо на тиждень — на півроку пакуємось.
— Ану ж похолодає!
Це серед літа! Спека в тіні — тридцять шість.
І теплий одяг мандрує до чемоданиська — двом дядькам не підняти.
— Ти ще валянки запакуй! — стогну над чемоданом: мені ж це убоїсько перти!
— Що ти розумієш! Похолодає, тоді попотанцюєш… Цікаво, як у них там із харчами. — Під Вінницею, де полиці магазинів тріщать од їстівного.
Напакована й сумка пудова: консервів десяток, та крупа, та сухе молоко, та масла п’ять пачок… замалим сухарів не насушила.
— Цікаво, в них кури несуться? Може, хоч два десятки яєчок прихопити?
— Та несуться, несуться! — стогну у відчаї.
— А ти що їх, щупав?.. Треба до Каті подзвонити, може, в її тата і кури не водяться.
Їдемо до Катиного свекра, в якого, за висловом Каті, «і хата пахне книжками».
Набирає номер телефону. Міжміський. У Вінницю.
— Катя?.. Катю, ви мене чуєте?.. Катю, у вашого тата є яйця?.. Катю!.. Алло, де ви поділися?..
Рурка ошелешено піпікала.
А я сидів на підлозі. Гикав од сміху.
— А ти чого регочеш? — Поверх окулярів — строгий погляд учительки на учня-бешкетника.
— Та ти хоч розумієш, про що ти спитала?
Дружина якийсь час здивовано дивиться на мене. Потім сама починає нестримно сміятись.
— Господи, отаке зморозити!.. А все ти зі своїм стогоном! — І, пересміявшись: — Ти ж не здумай про це написати! У тебе вистачить розуму…
Вистачило.
Щоб про отаке та не написати!
Хлівець
Майже все літо провозився з хлівцем. Поставив не ген у дворі, подалі від ока людського, а на видноті, при дорозі.
Стіни тільки й того, що не облизані. Ще й полаковані. Дверцята різьблені, віконце у візерунчастій рамочці приязно світить на вулицю. А попід стріхою підбито фарбованою дошкою. Ще й стріха (очеретина до очеретини) переливається золотом.
Ох і хлівець!
Ну ж і хлівець!
Милуватись не намилуватись.
Хто не йде — оком зачепиться.
І ми зупиняли машину та милувались.
А другоріч проїжджаємо мимо — немає хлівця!
— А де подівся хлівець?
— Як де подівся? Добрі люди спалили.
Родичка
Ще про Катю з Вінниці.
У Каті двоє діток: Андрійко й Софійка. Коли я Софійку вперше побачив, вона ще не ходила до школи. Отакий собі пуп’янок, до всього страшенно цікавий.
Я їй у подарунок привіз свою книжечку: «Блакитна дитина». Найбільше вразив її в тій книжечці епізод, коли Толька Дімаров, учень п’ятого класу, проковтнув живе жабеня. Взяв те жабеня до рота, щоб полякати дівчат-однокласниць, а тут завуч, що його діти найбільше боялися: