— А чого в тебе щоки наче м’ячі?
Толька з переляку те жабеня і проковтнув.
Тож, коли другого року ми приїхали в гості до Каті й Тараса Ткачуків, Софійка одразу ж у мою руку вчепилася:
— Побігли!
— Куди, Софійко?
— Я знайшла місце, де отакенні жаби стрибають. Упіймаємо найбільшу (дитячий максималізм!), і ви її ковтнете.
Що мав робити — пішов. Не розчаровувати ж дитину.
А Софійка, добра душа, ще по дорозі:
— Ви ж її не жуйте, бо їй дуже болітиме. Отак проковтніть.
Ішов і молив всіх на світі богів, щоб поміж отих жаб величезних трапилася хоч одна дрібнесенька жабка. «Не помреш, — втішав я себе подумки. — Французи ж он щодня їдять — не вмирають».
— Немає, — сказала, ледь не плачучи, Софійка, довівши мене до болота.
— То їх, Софійко, хтось поперед нас поковтав.
Так і поїхав, не поласувавши жабою.
А це, сміючись, обізвалася з Вінниці Катя (Софійка вже пішла до першого класу):
— Ви знаєте, що Софійка на уроці заявила?.. «А мій родич, письменник Дімаров, живі жаби ковтає!»
Реклама! Братове письменники, зеленійте од заздрощів!
На хресті
Це скоїлось на Миргородщині.
У двадцяті роки, коли лютували продзагони, вигрібаючи весь хліб до зернини, в одному з сіл розп’яли серед ночі священика.
Вивели за село на узвишшя, де стояв заздалегідь укопаний хрест, та й прибили до того хреста вухналями.
Розп’яли за те, що буцімто священик намовляв парафіян ховати хліб, не давати до Москви ненаситної.
Священик до ранку й сконав.
І село збунтувалося.
Особливо жінота (українські жінки завжди попереду йшли).
Розігнали продзагін, як не одстрілювались, а головного чекіста зловили і розп’яли в свою чергу. Не на хресті — на шкільному нужникові. Ще й насадили на головешку великий чавун із лайном.
«Господи, — думаю, — як же здрібнів мій народ за роки, що минули з двадцятих!»
Борьчин хазяїн
Вигулює собаку. Секунда в секунду виводить надвір. І рівно через сорок хвилин луна невмолима команда:
— Борька, за мной!
Пес — Борька, Борис.
Так охрестив на честь Єльцина.
— Я б его, сына рассучего, вот на этом поводке всю жизнь бы водил!
Поводок не простий — металевий. І ошийник унизаний гострими шипами. Борька йде за господарем наче шовковий.
— Развалить Советский Союз! Весь мир перед нами дрожал!
Розмовляє принципово російською. Хоч увесь вік в Україні прожив, українську «на дух» не переносить. Кожного, хто українською заговорить, подумки обзиває «бендерой».
— Жаль, не всех перевешали!.. В Сибирь не сослали к едреной матери!.. Борька, за мной!
І віддаляється широчезною спиною.
Він давно вже на пенсії. Тридцять тисяч тугриків. «Гривень», — умре — не вимовить. Полковник у відставці. Заробив зірки на погони в Західній. «Искореняя бандитов». Жалкує, що не встиг усіх передушити. Всіх «западенцев».
Тому й дихає пеклом.
На мене, на тебе — на всіх, хто насмілюється вважати себе українцем.
Як воно президентом…
На всі заставки кляв Ющенка. Лаяв із смаком, добираючи слова найдошкульніші. Всі негаразди свого життя невлаштованого, навіть те, що розпалась сім’я, валив на Президента.
— Ну, гаразд, — сказав я йому. — Нехай Ющенко винен у всьому. Навіть у тому, що кури дохнуть од грипу пташиного… А от уявіть, що вас узяли та й обрали Президентом…
— Мене? — вирячив очі.
— Вас!.. Вас!.. Що б ви робили, коли б стали Президентом?
Блимав, блимав, потім спитав з викликом:
— А ви що б робили?
— Я на другий день узяв би й застрелився.
Заціпило.
Згодом неохоче сказав:
— Ну, і я, мабуть, застрелився б…
Отож-то й воно.
«Одуванчики» Божі
З Печерської лаври, окупованої промосковською єпархією, вив’юнився хресний хід. Попереду — простоволосі чоловіки з хрестом і корогвами, ще й з портретом «проффессора». Януковича, кого ж іще! За ним — піп-чорноризник: на обличчі — «благолепие», очі зведені в небо. До Бога! До Бога! А за ним чередою смиренною «одуванчики» Божі. Всі в чорних хустках, губи молитовно ворушаться. Йдуть, відсторонені від усього земного, гріховного.