Жіночка працювала кравчинею: обшивала дружин обласного начальства. То й привезла грошей неміряно. Лікуватись так лікуватись!
Записалася на всі, які тільки були, процедури. Грязі, ванни, голкотерапія, масажі, сеанси гіпнозу, промивання, магнітотерапія, фізкультура щоденна… Коли вона і встигала всі ті процедури прийняти!
Та ще й щовечора — на співи, на танці. Як заведе «Степом, степом…» — куди тій Кириченко!
Танцювати ж — молодих обтанцює. Скине тапочки і в шкарпетках тоненьких — аж підошви лящать.
Прийде в палату, ляже і стогне:
— Оце ж мене хтось зурочив! Руками-ногами ворухнути не можу.
Всі тисячі на лікування потратила!
До копійки копієчка
Жив скупий чоловік: сто разів гівенце понюха, доки наважиться викинуть. Якось підрахував, скільки він на трамваї-тролейбуси тратить, та й ухопився за голову:
— Це ж по дві гривні щоденно… Сімсот двадцять гривень в году!
Прочитав одного разу про чоловіка мудрого, якого теж контролери-кондуктори обдирали до нитки.
Дак той чоловік що придумав: став замість дрібноти сотню возити!
Кондуктор тик-мик, а розміняти не може.
Задарма їздити став!
Узяв і собі до кишені сотнягу.
І справді: кондукторша лається, а розміняти не може.
Живою легендою поміж працівниками трамваїв-тролейбусів став.
Їздив отак, їздив, та й напав на таку ж, як сам, мудрагельку.
Що вона, зараза, зробила: повну торбу копійок наміняла! Рівно десять тисяч, до копійки копієчка.
І коли він їй простягнув свою сотню, вона йому торбу й відважила. Разом з квитком.
Сидить тепер, копійки ті рахує. Збивається щоразу із ліку, починає спочатку. А ви спробуйте десять тисяч копійок порахувати, не збитися. Спробуйте!
З вітерцем
Директорові припекло дружину до району відправити. А тут чорт машину вломив. Гукнув Василя, тракториста, що мимо проходив:
— Василю, підкинь мою до району!
Василь, радий старатись, замалим не галопом додому побіг.
«Оце повезло! — співала душа. — Тепер уже точно лісу дадуть, не відмовлять».
До радгоспу саме ліс завезли. Отакенні колоди. А Василеві три куби до зарізу потрібні!
Скочив у двір, мотоцикла з гаража викотив. Звірюка — не машина. Німецька. Ще й коляска: хоч сиди, хоч лежи.
Гукнув жінці, щоб килимок винесла. Той, що позавчора купили. Вимостив, як під царицю.
Під’їхав, а директорова вже на ґанку стоїть. Нарядилась, як пава. До району ж, а не в стодолу.
— Сідайте, просю! — рукою помахав над коляскою. — Не мулько?.. Я вас мигцем доставлю… З вітерцем!..
«Ех, прокачу!»
Одне село проскочили, друге, у вухах тільки свистіло. А за третім — крутий поворот. І біля повороту отого — хмара гусей. Ходять, травичку пощипують.
То Василеві б і загальмувати, а він газонув. Показати директоровій, як ми їздити вміємо. На одному колесі можем проїхати!
Василь в поворот уписався, а коляска, будь вона проклята, одірвавшись, з директоровою в табун полетіла.
А гуси що роблять, коли перелякані на смерть?
Правильно, вгадали!
Директорова ж на додачу ще й до силосної ями вкотилася. Гусячим лайном геть обліплена.
А ви кажете: на білому світі чорта немає. А ото хто сидить? За пузо ухопився, регоче. Милуючись, як директорова вигрібається з силосу.
Так і впіймав Василь замість лісу отакенного облизня. Ще й коляску вщент потовкло.
Чим би дитя…
Біля станції «Університетська» до тролейбуса набивсь гурт студентів. Притисли мене до дверей, регочуть, штовхаються. Терплю.
Що ж із них взяти? Молодість! І зненацька — смик мене позаду за куртку.
Оглянувсь: всі серйозні, наче на лекції. Перед професором строгим. І я, мовляв, не я. Повернувсь до дверей — ледь чутний смішок поза спиною. Ще сильніше смикнуло. Ну, це вже занадто!
— Яке це немовля отак розважається? Ще з одного боку посмикай… Посмикай, посмикай: чим би дитя не втішалося, лише б не плакало!
Вискочили на першій зупинці. Товкли в спину того, що надумався отак зі мною побавитись, і реготали.
Вже не з мене — із нього.
Вампір