Найяскравіший спомин дитинства.
Сніг. Мороз. І гурт розлючених дядьків, що ведуть її тата до річки.
А вона біжить вслід за матір’ю, яка, простоволоса, розхристана, так страшно кричить, що й вона починає захлинатися криком.
Потім був лід, що скував їхню річку, була ополонка, що дихала чорною смертю, і тато стояв перед нею навколішках, наче збирався молитись. І один із дядьків заносить над татом сокиру.
І тут материн крик заполошний струсонув небеса:
— Не вбивайте!.. Ой, не вбивайте!..
Тоді отой, що з сокирою, схилився над татом і запитав:
— Бачиш оту ополонку?
Внизу по течії парувала ще одна ополонка. Тато мотнув головою, що бачить.
— То бери і пірнай… Допливеш — твоє щастя… Живи.
І тато мовчки став роздягатися. Роззувся, роздягнувся, лишився лише в підштанках. Шапки на ньому вже не було: шапку збили ще по дорозі. І пірнув в ополонку.
Мати, сходячи криком, метнулась до тієї, до другої, а вона — вслід за матір’ю. Схилившись над ополонкою, мати тягнула болісну нитку:
— І-і-і-і-і-і…
Тата не було й не було… Вічність минула, а тата все не було… Та ось тато вибулькнув оглушеним сомом. Вирячені очі, вуса обвислі… Лежав на льоду, із стогоном відкашлював воду.
За тиждень тата спалила гарячка.
І за цей тиждень вона зненавиділа всіх односельців. Усіх до одного!
В тридцять другому настав її зоряний час. Уже комсомолкою, вона лютувала, вигрібаючи все, що можна було вкинути до рота. Не жаліла ні малих, ні старих. Півсела лютим голодом видушила!
В тридцять четвертому, після вбивства Кірова, не одного спровадила на Соловки чи до Сибіру.
А в тридцять сьомому, вже комуністкою, так боролася з ворогами народу, що, коли б її сила та воля, всіх підряд об’явила б тими ворогами. Привчила дядьків, які поки що на волі лишалися, ночувати не вдома — в картоплі: «чорний ворон» в основному приїжджав серед ночі.
І в «енкаведе» її називали любовно: «Наша Партієчка».
У сорок першому дощенту спалила весь хліб, що дозрівав на неосяжному полі колгоспному. Всі громадські будівлі спалила, навіть школу і клуб. Не встигла тільки попалить всі садиби, щоб лишити по собі цвинтар суцільний.
Після війни, повернувшись з евакуації, теж сил не жаліла, виконуючи «постановления партии и правительства».
Особливо в голодному сорок сьомому році.
Все життя пам’ятала про тата. Що був конокрадом.
А нині лежить на кладовищі під перекошеною тумбою. З п’ятикутною зіркою побляклою. І могила її заросла бур’янами, і люди ту могилу стороною обходять, навіть сучасні комуністи з району не провідують. Наче вона, та могила, зачумлена.
Надумалась заміж
Стала і руки в боки:
— Я не піду в садок!
— А то чому?
— Бо я заміж за Сашуню виходжу.
— І що ж ти в тім заміжжі робитимеш?
— Дітей родитиму, от! Одну собі, одну Сашуні, одну тобі, одну таткові, одну бабусі, а одну дідусеві.
Дорогі читачі!
Якщо вам потрібна дитина, то не зволікайте, надсилайте замовлення.
Наречена слів на вітер не кидає.
Пробки до пугача
Давно це було, а й досі, бач, пам’ятаю. Такі речі чомусь найдовше зберігаються в пам’яті.
Маляр, що працював на заводі автобусному, попросив свого товариша привезти малому пробки до пугача. Тоді ще пугачі продавалися — дітям забавка. І пробки — набої до пугачів.
Як з рушниці бабахкало!
Ну, товариш і привіз, не забув. Шість пачок пробок, щоб надовше вистачило. На роботу відніс.
А маляр саме перемішував фарбу. В бочці отакенній.
— Купив?
— Купив. Держи, тільки гляди, обережніше. Бо й руку одпанахати може! Це ж не одна пробка, а п’ятдесят!
Подякував маляр. До задньої кишені штанів запакував. Знов нахилився, фарбу розмішує. Тільки задниця над бочкою стирчить. Пробігав мимо напарник:
— Куме, здоров!
Та ногою по задниці.
Пробки всі до одної й рвонули. Штанів як не було, маляр головою у фарбу пірнув. Напарника ж потім аж у підвалі знайшли: сидів, тулив до ноги черевика розпанаханого.
Бабуля
Помираючи, бідкалась:
— Як же ти без мене і житимеш? Тебе ж і кури загребуть.
— Не загребуть. Одну вже знайшов — не гребеться.