— Та ти ж сам їй під ноги лягатимеш! Дитино-дитино, на кого я тебе полишаю…
— Бабулю-бабулю, ти ви хоч на тому світі за мною не бідкайтесь! Надьці краще присніться. Гризе — спасу немає!
— Що це твоя баба насинатися стала? Сварить, прокльонами очі виймає. Чи я так уже тебе гризу, що бабу з того світу покликав? Хоч іди до психолога.
Сходила. Накупила пігулок. Ковтає й ковтає, а баба все сниться та сниться. Пеклом погрожує. Збожеволіти можна!
Знову наснилась онукові:
— Гризе?
— Не гризе, бабулю. Як шовкова стала!
— То й живіть собі з Богом.
«Ах, какая женщина!»
Я, мов коханцю, віддаюся танцю.
О танго, танго — свято двох сердець!
Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидатик наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.
Типова «синя панчоха». Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима… Аспірантура… Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: «Це хіба що жінка може осилити!» Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась… Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху, — доповідь на всесоюзній конференції фізиків.
У Москві зореносній. «Альма-матері» всіх на світі наук.
Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.
Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.
Сиділа — студила щоки долонями.
Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.
Жіноча частина залу, оці виссані наукою попелюшки, подумки охнула, заворушилася, поправляючи зачіски, сукенки, жакетики, блузочки, потягнулася поспіхом до сумочок, де лежали усі прибамбаси: фарбувати дзьобики, чистити пір’ячко… Жіноча частина завмерла, не зводячи з НЬОГО очей… А вона подумала, що такого красеня їй ще не доводилось бачити.
Аж не вірилося, що він — не артист…
По закінченні конференції… Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень… Стежила, щоб нічого не вґавити, — чекав звіт на кафедрі… Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії… Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом… Запросили на товариську вечерю.
До ресторану.
А вона ж зроду-віку не була в ресторані!
Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: «Ви що собі дозволяєте?!» На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.
А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм… А тут — ресторан на всю губу…
А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали… А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали…
Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.
І голос у мегафон:
— Мужчины, приглашайте женщин!
Жінота так і завмерла куріпками.
ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима синющими, ґречно вклонився до неї:
— Разрешите?
Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..
Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера… Кожне ЙОГО підсвідоме бажання…
ВІН на якомусь «па» запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:
До готелю верталася — серце співало!
Минуло п’ять років.
Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії… На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської… Колишні студенти озиваються з усього Союзу… В неї, окрім лекцій, — найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери… Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським… Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась, — не до дурниць за наукою…