«Искупали». Землю трупом вкривали… Кров’ю поїли… Весною так вода не текла, як наша кров текла тої зими…
Тож нас, необмундированих, молодих і старих, калік і здорових, зігнаних у полк неозброєний, весь день турили по морозу по лютому, та й привели вже уночі у якесь містечко, дощенту зруйноване, та й наказали «рассредотачиваться» по будинках безлюдних і вже там чекати до ранку.
І ми, душ із двадцять, «рассредоточились» в одному з будинків, що його не минули ні снаряди, ні бомби: могильно чорнів вибитими дверима та вікнами, ще й дах зірваний, і прокладали зубами ніч безкінечну, протупотіли взувачками зношеними, а став займатись світанок ворожий — зібрали на площі та й наказали чекати на зброю.
Привезли і «зброю» на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати.
— По одной!.. По одной!.. — покрикував старшина з мордякою, що цеглини просила.
Ще всі й не встигли цеглою тією озброїтись, як на двох жеребцях, на двох уходжених огирах, що вилискували ситою шерстю, з’явилися командир і комісар.
Вони, мабуть, встигли добряче поснідати, ще й хильнути отієї «для сугреву»: обличчя червоні, і кожушки добротні розстебнуті. Так їм, мабуть, душно було на морозі сорокаградусному.
— Вооружились, орлы?
«Орлы» проймалися дрижаками, «орлы» чорніли од холоду.
— Сейчас согреетесь… Слушайте боевое задание!
Виявляється, нам належало тепер уже «сосредоточиться скрытно», за будинки ховаючись, на березі водосховища — велетенського озера, скутого кригою, — і чекати сигналу — ракети. І коли та ракета злетить, висипати дружно на кригу та й бігти щодуху до височезної, по той бік водосховища, огорожі, за якою, пробивши амбразури у цеглі, залягли з кулеметами німці. І, добігши, жбурляти через огорожу цеглини. Фріци подумають, що то гранати, фріци повтикаються мордами в землю, чекаючи вибухів, а ми орлами — через паркан: «Хенде хох! Оддавай зброю, якщо життя не набридло!»
— Ясно, братья славяне?
Ясно. Ясніше ясного ясно.
Дивились на кригу, що на ній не сховатися й миші, і в грудях холонуло.
— И не вздумайте паниковать! Видали, что вас ждет, если побегите обратно?
«Видали» й це. «Сосредотачиваясь», мимо добре обладнаних шанців проходили. Де через кожні три кроки — кулемет, нам у спини націлений. І очі недобре примружені.
Злетіла ракета, жахнула прямо над головами. І ми — раз живеш, раз і помирати! — сипонули на кригу…
На кулемети німецькі.
Хекали один одному в спини… Хекали приреченою на погибель отарою… І попереду смерть… І позаду смерть… А німці мовчали… а німці мовчали… і те лиховісне мовчання було страшніше од неминучої смерті…
Німці, підпустивши впритул, сіконули з кулеметів… Нещадним кинджальним вогнем…
Передні, вогнем отим скошені, попадали, кригу вкривши суціль, а кулемети строчили, а кулемети косили, і ми падали, падали, падали… Падали, щоб більше не звестися…
Я, що вже встиг понюхати пороху, поспішив упасти живцем та сховатися за тим, хто біг попереду, а тепер лежав трупом… Кулі все поціляли й поціляли у нього — він щоразу здригавсь, як живий…
Лежав, прикипівши обличчям до криги, геть обсипаний кригою, що її люто довбали кулі…
Чорно дихнуло… Чорно накрило… І я розчинився у чорному…
Пізніше, коли німців обійшли з обох флангів… П’ятсот душ полягло… П’ятсот душ… «Да что их жалеть!..» Пізніше, коли мене підібрали непритомного, вибухом міни контуженого та й повезли до шпиталю… Я, по дорозі отямившись, викинув до біса оті півцеглини. Що її продовжував і напівмертвий стискати.
І не знав, кому дякувати, що лишився живий: Богові чи материнській молитві.
А тепер, через багато-багато років, уже й жалію, що викинув оті півцеглини.
Я б одніс ту «зброю» до музею.
Як взірець наймасовішої зброї (принаймні в історії України), за допомогою якої ми кували перемогу над ворогом.
Кували, з ціною геть не рахуючись.
«А что их жалеть!» — повік лунатиме в пам’яті.
Німчики, голубчики…
Ніде так химерно не переплітається смішне зі страшним, як на війні. Сама ж смерть іноді аж ніби ховається під блазенську личину, що й не знаєш: сміятися чи криком кричати.