Найчастіше спілкувалися з сусідкою Надькою, яка жила через вулицю.
Надька наче й жінка не зла, але все, що попадало під руку, сварила по-чорному.
Особливо діставалося гусям.
Що й жеруть як у прірву: не встигнеш одігнати до річки — плавали не плавали, та й швиденько назад: сип їсти, хазяйко!
Що й несуться на сміх курям — гороб’ячі й то більші.
— А гиля, бодай ви всі поздихали! — так Надька щоранку турить до річки гусей мимо нашого двору.
Якось я спустився до Гівнянки, симпатичної річечки, що наш город обціловувала делікатними хвильками. Глядь: яйце у воді. Ледь в долоню вмістилося, коли я його вивудив. Страуси в нас розплодились, чи що? Невже Надьчина гуска з переляку знесла?
— Надько! — гукнув, до сусідського двору піднявшись. — Погляньте, які яйця ваші гуси несуть! А ви на них грішите!
Анітелень. Не інакше як Надька на городі зашилася, з бур’янами воює, весь світ кленучи.
Подумав-подумав та обережно яйце те й поклав. Перед вікном, що світило на вулицю. Хай помилується хазяйка та не кляне тих нещасних гусей.
Ну, а що далі було, то не доведи й помилуй!
Угледіла Надька яйце. Одразу ж угледіла: від тих очей ніщо не сховається.
Наврочене! Якась личина наврочила та їй під хату й підкинула.
Що робити?!
А до ворожки!.. До баби-шептухи… Хай пораїть, як лихо одвести.
Ворожка пораїла так:
— Ото як побачиш яку, що на яйце витріщається ще й губами ворушить, то хапай те яйце та на її голові й розтовчи.
Повернулася Надька, за вікном причаїлась.
Іде! Баба Палажка, свічечка Божа. Будень надворі, а вона в празниковому. Не інакше до Божого храму — гріхи всіх хуторян одмолювати. Така богомільна, що аж!
Тиць — зупинилася! На яйце баньки свої вилупила. Ще й губами ворушить.
«Вона!!!»
Не встигла баба й двір поминути, як Надька її й наздогнала. Та з усього маху яйцем по голові!.. По голові!.. Ще й по писку — жовтком!..
Крику!.. Ґвалту!.. Хутір трусився…
А я?
Що ж я…
Я мовчав — беріг свою лисину.
Надька така: не пожаліє яєць!
Вони такі!
Мій правнук — вихованець дитячого садочка.
Не по літах серйозна людина.
Скаже що — хоч стій, хоч падай.
Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.
Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.
Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.
— Знаєш що, — звернувся до нього, — поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.
Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.
— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..
А це вже нещодавно — останній рік у садочку.
— Ти там не нудьгуєш?
Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:
— Не заважай!
А мене розбирає стареча цікавість:
— А в тебе там дівчина є?
— Є.
— А як її звати?
— Олюня.
— І давно вона в тебе?
— Два роки.
— І що ви збираєтесь робити після садочка?
— Поженимось.
— Ото… Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.
— У тебе, дідусю.
— А я вам не заважатиму?
— А ти, дідусю, помреш.
— А як не помру?
— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!
Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: «Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?»
Випадок у лікарні
Не терплю хропунів.
Можуть же полікуватися! Можуть!
Не лікуються, труять іншим життя.
Мені підселили хропуна з хропунів.
Мені, у якого сон наче в зайця!
Рип — і я вже схопився.
Трісь — і я вже на рівних.
Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.
А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.
Ніч терпів… Другу… Відчуваю, що збожеволію.
Поскаржився черговому лікареві.
— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.
Терпіти?.. З глузду з’їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть, — знайшов!
Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.
Те, що треба!
Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.
Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком…