— Женщини, не лякайтесь: він безопасний!
Бен Ладен і Буш
У мого великого друга Володі Базилевського не один уже рік живуть два коти.
Один чорнющий як диявол, другий біліший од снігу. І Володя охрестив чорного Бен Ладеном, а білого — Бушем.
І чи оті невдалі прізвиська, чи ще з якоїсь потаємної причини, відомої лише її власникам, коти, відколи живуть у Володі, ведуть між собою нещадну, не на життя, а на смерть, війну. Не доступаючись жодною йотою міченої-переміченої території.
Так і пильнуй, щоб шляхи цих дияволів не перетнулися. Забачивши один одного, вигинають дугами спини, ставлять трубами хвости, наїжачують вуса, оскаженіло вищать, шкребуть кігтями землю. І кидаються один на одного.
Лютий чорно-білий клубок, щедро розсипаючи шерсть, а то й бризкаючи навсібіч кров’ю, несамовито котиться подвір’ям, доки його не роздере навпіл господар.
В обох понадкушувано вуха, обоє в шрамах суцільних, що прикрашають груди затятих вояк.
Це — на дачі, де кілька соток землі — арена для гладіаторів.
А коли настає зима і Володя разом із котами перебирається на квартиру, що в Києві?
Буш поселяється в одній кімнаті, Бен Ладен — у другій. Обоє одразу ж старанно мітять свою територію. По кілька разів на день старанно мітять. Аромат стоїть — не продихнеш. Буш день і ніч чатує під дверима своєї кімнати, Бен Ладен — під своїми. І, не доведи Господи, хтось із сім’ї необережно прочинить двері — чорно-білий клубок, змітаючи все на своєму шляху, покотиться від стінки до стінки.
— Володю, як ви можете жити в такому щоденному пеклі? — якось поцікавився в нього.
— А що мені робити, коли жалію обох, — зітхає скрушно Володя.
І пише поезії, осяяні геніальними строфами.
Який місяць надворі
Історія ця сталася в ті далекі часи, коли більшовики розкуркуленням, примусовою колективізацією та страшною голодовкою ледь не познищували села. Коли в селах цих опустілих закривалися школи, бо нікого було вчити. Замість семирічок чи навіть десятирічок ледь жевріли початкові, та й ті муляли більшовикам очі: не так викладають, по-старорежимному. Галиччю літали по тих школах зачуханих інспектори збільшовичених установ освітянських, не цікавлячись насамперед тим, як учні засвоюють арифметику, фізику чи інші буржуазні дисципліни, а передусім тим, чи знають вони, хто такий Сталін, Каганович, Молотов, Калінін та інші достойники «от Москви до самих до окраїн».
Отож в одну із сільських шкіл прикотив такий інспектор та й, зайшовши до класу, поцікавився майже з порога:
— Діти, а хто такий Сталін?
Діти дружно відповіли. Вже були політично підковані.
— А хто голова раднаркому?
— А хто такий товариш Ворошилов?
Відповідали як по писаному, хоч що б спитав.
Інспектор залишився задоволений. Вже виходячи з класу (змокріла вчителька дріботіла слідом), раптом обернувся й запитав:
— А який місяць надворі?
Отут діти й зам’ялися: пори року вони не проходили. Не встигли, вивчаючи вождів.
— Що, ніхто так і не скаже, який зараз місяць надворі?
Обмерла вчителька, яка стояла позаду інспектора, стала гарячково тицяти себе в груди вказівним пальцем: «Грудень! Грудень!..»
— ЦИЦЕНЬ!!! — зраділо закричали діти.
Про автора
ДІМАРОВ Анатолій Андрійович народився 17 травня 1922 року у місті Миргороді Полтавської області. Учасник Другої світової війни, нагороджений орденами і медалями. Навчався у Літературному інституті ім. М. Горького в Москві та у Львівському педінституті. Працював редактором у видавництвах.
Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Найвизначніші твори: романи «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди» «Сільські історії», «Містечкові історії»; повісті та оповідання «Вершини», «Зблиски», «В тіні Сталіна», «На коні й під конем», «Син капітана», «Зінське щеня», «На поруки», «Самосуд», «Прожити й розповісти»; казки для дітей «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина».
Роман у двох книгах «Біль і гнів» відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка.
