За проектом він мав бути покритий мармуровою плиткою, але плитку будівники пропили на корені, натомість наляпали цементну стяжку, де цементом і не пахло, тож оте покриття стало одразу кришитись і сипатись, розносячись по всій квартирі. Дружина мила-мила підлогу, а тоді їй урвався терпець: «Що хочеш роби, а приведи балкон до ладу!»
Я попобігав, поки знайшов та вмолив шабашників з ліхтарями-носами. Провів їх одразу ж на кухню, де стояла закуска і випивка, а коли вони допили півлітру, показав їм балкон. Вони потупали по балконі, наче збиралися його завалити, поматюкали злодюг-будівельників і пообіцяли, що «здєлають».
Другого ж дня появились з двома відрами гарячої смоли і шматком лінолеуму. Залили смолою балкон, поклали зверху лінолеум і, пообіцявши, що до Страшного суду триматиметься і що будемо їм весь вік дякувати, взяли десятку і зникли.
Лінолеум і справді тримався, поки стояла прохолода. А як надійшло літо та припекло по-справжньому сонце, смола й попливла. На голови наших сусідів, звичайно ж.
Пам’ятаю, як перелякана дружина заскочила до спальні (повернувшись з роботи, я саме ліг перепочити).
— Глянь, що з нашим балконом!
Я звівся, ступив на балкон і ледь не впав: лінолеум так і поплив під ногами. Схопившись за перила, глянув донизу: смола густо капотіла на білизну, що її розвішала сушити дружина полковника.
Якийсь час ми сиділи притихлі, як миші. Чекали, що от-от загамселять у двері. Потім кинулись збирати смолу. У таз, у відро, в каструлі — у що завгодно, аби пошвидше зібрати. А коли сяк-так зібрали та згорнули перемазаний смолою лінолеум та трохи одмились самі, дружина сказала:
— Спускайся до них пробачатись.
— Іди ти. Тобі якось зручніше.
— Не я ж привела тих бандитів!
— Ну, гаразд… Ну, піду…
Спускався на другий той поверх як на ешафот… Я панічно боявся скандалів та лайок, а що мене зараз лаятимуть, і дуже, не мав у тому жодного сумніву. Та й хто б це радів, коли б його білизну облили смолою!
До того ж я потерпав перед полковником. Не те що боявся, але я уже знав, що він працює в таємничій отій установі, яка простяга свої щупальця до кожного громадянина найвільнішої в світі країни («Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!»). І якщо справедливий вислів, що ми всі ходимо під Богом, то і це справедливіший, що ходимо ми під недремним оком Комітету безпеки («И вы, мундиры голубые, и ты, послушный им народ»). Зустрічаючись з полковником, я мимохіть намагався прибрати якомога невиннішого виду, а в душі моїй завжди виникав бридкий холодок. Щоразу хотілося вигукнути щось вірнопіддане, щось на зразок: «Слава КПРС!» чи «Хай живуть славні наші органи!» Відчував свою абсолютну беззахисність. Це було вже у мене в крові: перед кожним представником караючих органів, навіть перед рядовим міліціонером, опускати руки по швах.
А тут залили полковника КДБ смолою. Було од чого накласти в штани.
Спустившись на другий поверх, навшпиньках підійшов до важких, оббитих чорним дерматином дверей. Прислухався: лаються? Там стояла тиша, і в мене прокинулася надія, що сусіди ще не повернулися з роботи. Та все ж про всяк випадок торкнувся кнопки дзвінка.
Двері одчинилися одразу ж, наче по той бік вже чекали на мене. Чоловік, який мені одчинив, був не в мундирі — в піжамі, і я з переляку спершу не впізнав у ньому полковника. Подумав: якийсь, мабуть, родич.
— Хазяїн удома?
Чоловік усміхнувся:
— А я що, не схожий на хазяїна?
— Ох, пробачте! — Мені було дуже незручно.
— Нічого, буває.
— Я на хвилинку. — Господи, як йому сказати про ту прокляту смолу?
— Заходьте. Не будемо ж стояти в коридорі?
Провів мене до кімнати, такої прибраної, що в мене й душа отерпла. («Смола!.. Проклята смола!»)
— Так я вас слухаю… сідайте, будь ласка.
Де вже тут сідати! Я зібрався з духом і випалив:
— Ви на балкон виходили?
Полковник охнув, ляснув себе по лобі долонею:
— От чорт, забув! Жінка ж просила ще зранку прибрати білизну. Може, що звалилося в двір? — Він уже йшов до балкона.
— Ні, не звалилось… — Я ступив за ним як прив’язаний.
А полковник уже застиг у дверях. Спина у нього стала дугою, потилиця наїжачилась:
— Што это?!
Досі він розмовляв чистою української мовою. А тепер вдався до російської.
Я заглянув через його плече. Те, що там висіло, можна було назвати чим завгодно, тільки не білизною. Вона важко звисала, щедро заляпана смолою. Смола була й на перилах, і внизу, під ногами, в блискучих чорних озерцях.