— А я що, з лопуцька? — розсміявся він. — Бувало всього.
І, як не дивно, мені од цього зізнання на душі аж розвиднилось. Не я, виходить, один… Він же спитав:
— Де вона працює?
— В універмазі.
— Це вже легше.
Чому легше, я не міг зрозуміти, а запитать не наважився.
— Що ж, спробуємо вам допомогти. Думаю, що нам вдасться підібрати ключик до цієї агресивної дамочки.
— А поки що — жодної з нею зустрічі. Що б вона вам не говорила. Ладненько?
Ми вже попрощались (я ще нікому так гаряче не тиснув руки), як він мене зупинив:
— Заждіть. Ледь не забув.
Узяв коробку з цукерками, акуратно загорнув у газету.
— Це вашій дружині.
— Що ви!
— Беріть-беріть, ми не збідніємо. Надіюсь, що незабаром побачимось. До речі, ви так і не поцікавились, як мене звати.
— Ох, пробачте!
— Пусте! — розсміявся. — Буває. Зовуть мене Сава Петрович. Якщо вірити метриці. Трохи незвичне ім’я, але що ж поробиш. — І розвів жартівливо руками.
Сава Петрович. До чого ж симпатичне ім’я! А людина яка! От тобі й вір різним вигадкам про наші органи.
Минуло три дні, подзвонила Надька.
— Сволоч ти! — схлипнула і повісила рурку.
Мене так і кинуло в жар: невже подіяло?
З нетерпінням чекав дзвінка — вже від Сави Петровича. Коли заходив на кафедру, телефон тягнув мене до себе як магніт.
І ось він, довгожданий дзвінок:
— Віктор Андрійович?.. Це вас вітає Сава Петрович. Ми сьогодні зможемо зустрітись?
Господи, він ще й питає!
— Коли?
— О вісімнадцятій… Там же…
— Прийду, обов’язково прийду!
— От і ладненько…
Ледь діждався п’ятої. О п’ятій мав читати лекцію, домовився з колегою, щоб підмінив. Сказав: захворіла дружина. І знову прибіг на півгодини раніше.
Той же темно-синій костюм, та ж привітна усмішка.
— Проходьте, проходьте. Чайок уже чекає.
Чекав не тільки чай, а й коньяк, і лимон, й цукерки.
— Ну от, вважайте, що ваша справа полагоджена. — Згадавши щось, розсміявся. — Дамочка ваша виявилась міцненьким горішком: націлилася на вас по-серйозному. Уже збиралася в гості до вашої дружини… До речі, вам на майбутнє порада: ніколи не давайте коханкам своєї адреси… Тож довелося їй нагадати про деякі грішки, допущені нею в універмазі. Кожен грішок — від двох до п’яти років ув’язнення. Аргументик, як то кажуть, серйозний…
— А вона? — У мене пересохло чомусь у роті.
— Подумала-подумала й нарешті погодилась. Мусила погодитись. Зрозуміла, що з нами сваритися не з руки. — Він усміхнувся, роздушив недопалену сигарету в скляній попільничці. — Ото так, Вікторе Андрійовичу.
— Господи, я не знаю, як вам і дякувати! — У мене й очі зволожилися. — Ну як вам віддячити? — Я ладен був його обіймать, цілувати. Вільний! Врятований!
А він знову налив мені й собі коньяку, запалив нову сигарету. Цокнувся, випив, затягнувся димком. Курив, пильно дивлячись на мене. Мені від того погляду стало якось аж не по собі.
— Вікторе Андрійовичу, що ви думаєте про наші органи?
Запитання пролунало настільки несподівано, що я розгубився.
Сидів, не знаючи, що відповісти. А він знову роздушив у попільничці недопалену сигарету.
— Хочете, я відгадаю, що ви про нас думаєте? — І, не чекаючи моєї відповіді, продовжував: — Ви думаєте, що ми — страшна організація, з ніг до голови забризкана кров’ю… Постійте, дозвольте закінчити, — помітив мій протестуючий жест, — яка безжалісно поїдає власний народ. І якщо говорити відверто, то ви багато в чому маєте рацію… коли думаєте про наші органи, які вони були в минулому. Оті всі чекісти, енкаведисти… У тридцяті, в сорокові, в п’ятдесяті навіть роки… Страшна публіка… Масові полювання на так званих «ворогів народу», нескінченні судові процеси, концтабори, що гітлерівцям і не снилися, і розстріли, розстріли, розстріли… Як ви думаєте, в кого гестапівці перейняли душогубки? Звичайно ж, у нас!.. Божевілля… Незбагненне якесь божевілля, кривава вакханалія, яка залила шосту частину земної кулі… Та чи могла така країна мати інші органи, ніж вона мала?!
Я мовчав, приголомшений: таке — і з вуст кадебіста! Я не знав, що відповісти, я боявся щось відповісти, страх, який народився разом зі мною, який давно уже став моїм другим «я», підказував мені мовчати… зціпити зуби й мовчати… прикинутись дурником, ідіотом останнім, але — мовчати. А він і не потребував, мабуть, моєї відповіді, бо, запаливши нову сигарету, продовжував:
— Але все це, слава Богу, позаду. Народ наш став зовсім не той, як у тридцять сьомому, не ті стали й органи. Повірте мені, Вікторе Андрійовичу! — Він покивав головою, тільки чомусь не до мене покивав, а до пляшки з недопитим дорогим коньяком, наче закликаючи ту пляшку у свідки.