Логіка його слів здавалася мені бездоганною. Я не знав, що йому заперечити, а до того ж у голові весь час лунала фраза про те, що за Надькою ще потрібен нагляд та нагляд. Я таке пережив протягом останнього місяця, що при одній лише думці, що подібне може повторитись, мене кидало то в холод, то в жар.
— То як, Вікторе Андрійовичу, згода?
— Та де вже маю діватись.
— От і ладненько! Я знав, що ви розумна людина. — Він узяв пляшку, налив повні келишки. — Вип’ємо за вашу дисертацію! За ваше майбутнє.
Я відчайдушно випив до дна й одразу ж сп’янів. Мусив сп’яніти, щоб прогнати всі сумніви. Повернувся додому і думав приблизно таке: гаразд, якось обійдеться. Зрештою, це залежить од мене. Постараюсь писати соціологічні дослідження так, щоб нікому не нашкодити. Головне — спекався Надьки. От що головне!..
Місяць, відпущений мені Савою Петровичем, збіг дуже швидко. Якраз на цей час припав захист дисертації, а той, хто захищав дисертацію, знає, що це таке. Щоденна біла гарячка, хронічний брак часу, біганина та організація, міжміські телефонні дзвінки до опонентів, щоб не передумали та обов’язково приїхали, пристойні місця у готелі, банкет, який за традицією мав відбутись по захистові, — все це звалилось на мою голову сніговою лавиною, і мені було не до соціологічного дослідження.
Тож коли через місяць мене гукнули до телефону і пролунав уже знайомий голос: «Завтра о шостій. Зможете?.. От і ладненько», — я не те що не мав написаного тексту, взагалі не уявляв, про що писати. В змученій моїй голові було порожньо, як у порожній бочці, жодна думка не збігала на пам’ять. Я спершу запанікував, бо страшенно боявся розгнівати нового мого покровителя (пам’ятав про Надьку!), а потім утішив себе народним отим афоризмом, що Бог не видасть — свиня не з’їсть. Тож лишалося тільки покластися на Господа Бога. Та ще на те, що попереду ціла доба, протягом якої я маю щось та придумати: не йти ж на побачення з порожніми руками!
Я так нічого і не спромігся написати, хоч і сідав кілька разів до столу. Мені просто нічого було написати, кажу ж, що так замотався з дисертацією, що й білого світу не бачив. А тут ще треба наводити факти, що ілюстрували б соціологічні спостереження.
Один факт, щоправда, був, він сам уписувався в те дослідження, але я волів його швидше забути, раз і назавжди викреслити з пам’яті. Йшлося про людину, яку я дуже поважав, яка не раз виручала мене в скрутні години, яку любила вся наша кафедра, від асистентів до професорів. Він нікому ні в чому не міг відмовити, слово «не можу» для нього взагалі не існувало, і в кожного з нас, коли траплялася якась неприємність чи просто якесь питання, що його треба обов’язково вирішити, першою ж думкою, що виникала, було: «Піду до Миколи Петровича».
Микола Петрович був чи не найстаріший на нашій кафедрі. Тому всі ми називали його позаочі «татом». «Ви не бачили тата?» «Тато пораяв не поспішати». «Піду спитаюся в тата». Особливим успіхом він користувався у нашої жіноти. Вони звіряли йому такі таємниці, в які не втаємничували навіть своїх чоловіків. Він їх вислуховував з делікатною усмішкою, в якій була вся його душа, і завжди говорив: «Не побивайтесь, голубонько, все образується». Оте «образується» стало у нас на кафедрі крилатим словом. Що зняло не один стрес із душі.
Він не належав до балакучих людей, не встрявав у суперечки або дискусії, які частенько точились на кафедрі, особливо серед молоді: підійде, послуха, усміхнеться доброю усмішкою своєю і тихенько відійде.
А тут його як прорвало:
— Досягнення! Які досягнення? Наш СРСР давно уже сидить у найбільшій помийній ямі за всю історію людства!
Всі оніміли. Тиша залягла просто-таки могильна. Навіть стіни довкола, здавалось, поблідли од страху.
— Ну, наша республіка… — почав хтось, нервово одкашлявшись: мовчати далі не було уже сил.
— Республіка? — фиркнув наш «тато». — Яка ще республіка? Примітивна колонія. Чому більшовики, якась жалюгідна жменька, так легко втримались при владі? Бо вони рятували «єдіную нєдєлімую». І це зрозуміли великодержавні шовіністи всіх мастей та відтінків. І підтримали більшовиків. Хто організував Червону Армію, хто нею командував? Колишні офіцери та генерали царської армії. Навоювали б ваші Ворошилов та Троцький, коли б не ці генерали!..
Наш гурт став танути на очах. Той раптом згадав, що йому треба готуватись до лекції, той — що мав терміново подзвонити по телефону, той просто зник: от стояла людина і випарувалась… випарувалась так, що од неї не лишилося й сліду. А наймолодший наш лаборант, якого з чиєїсь легкої руки ми прозвали «младєнцем», взявся розповідати анекдот, який саме, я так і не можу пригадати. Всі ми засміялись, мов із примусу, з вдячністю поглядаючи на рожевощокого «младєнца», нам уже здавалося, що, слава Богу, пронесло, але наш «тато» знову розтулив свого крамольного рота: