— А ви знаєте найдовший анекдот? — І випалив: — Доповідь Леоніда Ілліча Брежнєва на черговому з’їзді партії.
Після цього вже всі зрозуміли, що біди не минути. Не тільки «татові», а й усім, хто мав нещастя його слухати. Ми всі враз зчужіли одне одному, відгородилися одне від одного стіною недовіри та страху і вже майже ненавиділи нашого «тата», який накликав на нас біду. Ніяк не могли зрозуміти, що з ним сталося. Збожеволів? Вирішив покінчити життя самогубством? Бо після таких слів лишається тільки в петлю або з мосту у воду. Але нас навіщо тягти за собою? Нас, таких чистих, таких невинних перед комуністичною партією й радянською владою! Ми готові були зараз в цьому клястися одне перед одним. Стати на коліна й бити в підлогу лобами. І єдине, кого нам зараз бракувало, це Залізної Леді. Сталіни Ульянівни. Щоб перекласти всю відповідальність на її залізні плечі. Як би ми всі зітхнули полегшено, коли б вона була серед нас і все те почула. І побачила, як несхвально ми слухали «тата». Як одразу ж відійшли од нього, як стали уникати його і він ходив як зачумлений.
Я ж особисто не витримав. Не підійшов до «тата» на кафедрі — боронь Боже! — а непомітно пішов за ним слідом, коли він вертався додому. Мені було його по-людськи жаль, я знав, що його жде, то, може, ще якось можна врятувати. Хоч як — до ладу і сам не знав. Переконавшись, що нікого знайомого поблизу немає, наздогнав, торкнув за рукав:
— Миколо Петровичу…
— Це ви, голубчику? Теж пішечки додому?
На диво спокійний та ще й усміхнений. Він що, не розуміє, що накоїв?
— Миколо Петровичу, ну як ви так могли? Так необережно висловлюватись?
— А, ви про те, — сказав як про дрібницю, не варту й згадки.
— Невже ви не знаєте, що в нас навіть стіни підслуховують?
Подивився на мене очима дитини:
— Набридло. Набридло, голубчику.
— Що набридло?
— Зайцем бути набридло! Наполоханим зайцем.
— А ви знаєте, що вас жде?
— Не знаю. І знати не хочу. Набридло…
Ну що я міг йому сказати? Попрощавшись нашвидкуруч, оглянувся, чи ніхто нас не бачив, і швиденько рушив додому.
Совість моя була чиста. Я попередив. Я потай гордився своїм вчинком. Аж виріс на голову над своїми колегами.
А Микола Петрович таки народився в сорочці. Його ніде не проробляли, не виключали з партії, не виганяли з інституту. Сталося диво, незбагненне для нашого наполоханого колективу. Навіть Залізна Леді мовчала, хоч їй, напевно ж, хтось та розповів. Невже «тато» десь угорі має таку могутню руку, що не дала його розтерзати?
Вирішив і собі забути про цей прикрий випадок. І коли пролунав знайомий голос та призначив побачення, я ще раз дав собі обіцянку і словом не прохопитись про «тата».
Цього разу на мене чекав не тільки коньяк, а й розкішна закуска. Ікра червона і чорна, балик, сервелат, нарізана тоненькими шматочками шинка, ніжинські хрумкі огірочки і квашені помідори-сливки, — я ще зроду-віку не бачив такої зібраної докупи смакоти. Сава Петрович сяяв не менше, ніж кришталеві келихи, що ніжно горнулися до пузатої пляшки. Потираючи руки, він обійшов довкола столу, з любов’ю подивився на виставлене.
— Сідайте, Вікторе Андрійовичу! Сідайте, дорогий імениннику!
— Пробачте, але мої іменини…
— А дисертація? — перебив він мене. — Мусимо ж ми відзначити успішний захист дисертації?
Признатися, я був щиро зворушений. Не знав, як і дякувати. Та він одмахнувся од моїх слів:
— Пусте… Сідайте швидше до столу, бо в мене вже «Інтернаціонал» в животі! Оте: «Повстаньте, гнані і голодні!» — І розсміявся.
Налив повні келихи, й обличчя його враз споважніло, набуло урочистості:
— За ваш великий успіх, Вікторе Андрійовичу! За те, щоб ми за оцим столом невдовзі відсвяткували й докторську. Будьмо!
Після того, як добряче відзначили захист моєї дисертації, Сава Петрович перейшов до діла:
— А тепер послухаємо вас, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Надіюся, ви щось написали?
Відповів, що не написав. Що дисертація вибила мене зовсім з колії.