Він вийшов, я розгорнув папірець. Там було надруковано: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».
Відчув, як у мене стає сторч на голові волосся. Щоб я… Щоб я оце вголос сказав?!
Повернувся Сава Петрович.
— Ну як, запам’ятали? — спитав так, наче підсунув мені невинного дитячого віршика. А не атомну бомбу.
— Але ж я цього не зможу сказати!
— А то чому?
Він ще й питає чому!
— Та ви знаєте, що зі мною там зроблять?! Знаєте?!
— Заспокойтесь, Вікторе Андрійовичу, з вами нічого не зроблять. Даю вам гарантію, що й волосина з вашої голови не впаде. Слово кадебіста в нашій гівняній країні щось іще важить…
Він мене довго вмовляв, поки я нарешті погодився.
А вже по дорозі додому мене наче вдарило: Микола Петрович!.. Невже й він?.. Невже і його змусили завчити оті фрази, на яких я так ганебно спіймався?
Ні, цього бути не може! «Тато» — найдобріша у світі людина…
Але ж чому тоді з його голови і волосина не впала?
Чому?
«Слово кадебіста щось іще важить».
Ішов, і мені здавалося, що назустріч пливом пливуть самі стукачі. Й оця мила жінка стукачка… Й отой солідний дядечко стукач… Й ота юна пара… Й отой учень із ранцем за спиною… й отой… і отой… і ота… Мені вже здавалося, що я божеволію, а розпечений мозок все повторював одні й ті ж слова: «Комуністична партія веде нас до загибелі. Нами керує Політбюро, в якому сидять напівтрупи. На чолі з Брежнєвим, що давно уже позбувся розуму».
Я їх завтра виголошу в присутності прикріпленої групи студентів. Цікаво, хто з них побіжить на мене доносити? Чи, може, пожаліє мене, як я колись пожалів «тата». І буде потім проклинати себе, що змовчав.
Але ж «тато»! Невже таки й він?
Не знаю.
І досі не знаю напевне.
З того часу мене мов підмінили. У душі моїй стався якийсь болісний злам. Чи криз, як після тяжкого захворювання. Я став підозрювати усіх, не довіряти нікому. Навіть у розмові з дружиною вуглилась думка: «А для чого це ти, голубонько, кажеш?»
Всі — негідники, всі готові продати одне одного. Натягають щоранку машкару чесноти й добропорядності, щоб приховати справжнє лице. Відчував похмуре задоволення, пишучи оті соціологічні дослідження. (Соціологічні дослідження! Я давно уже знав їм справжню ціну. Звичайнісінькі доноси, або інформації, як називав делікатно мій шеф. Недарма ж я підписував їх не своїм ім’ям, не проставляв своє вчене звання, а — «інформатор». Тобто — стукач). Я вже не вагаючись вписував до своїх «інформацій» все, що чув, називав усіх підряд, не пропускаючи жодного. Бо, по-перше, не був гарантований од того, що хтось, у свою чергу, не настукає на мене, а по-друге, заради кого я мав ризикувати? Заради оцих людців, які власної тіні бояться, які продадуть мене, не задумуючись, досить тільки їх трохи притиснути? Заради оцих нещирих мурах, які дбають лише про себе, хоч і навчилися виголошувати високі та святі словеса? Спіткнешся, впадеш — затопчуть, не лишиться і сліду. Так пощо їх жаліти?.. Ага, попався, святий та божий! Ходи, голубчику, сюди! До мого звіту. Ми тебе запишемо особливо ретельно, кожну літерку вималюємо, щоб одразу впав і в без того пильне око («От их всевидящего глаза, от их всеслышащих ушей»). Ти бігаєш? Ти метушишся? А ти вже у мене на ниточці! Ти вже в петельці! З якої довіку не виборсатись.
Я писав і писав оті інформації (пробачте: «соціологічні дослідження»), я їх акуратно відносив на різні квартири, в різні райони нашого міста (у мене поступово стало складатися враження, що в кожному будинкові, навіть у під’їзді кожному була така квартира, і в ті квартири можна було поселити всіх людей, що роками, десятками років мучилися в кілометрових чергах на житло. А вони стоять, порожнісінькі, «на особом учете», бо в кожній час від часу з’являється кадебіст, щоб зустрітися із своїм стукачем, інформатором, агентом, поснувати липке павутиння, в якому борсається найвільніший у світі радянський народ: «Я другой такой страны не знаю…»). Я регулярно стрічався із своїм шефом (на людях Савою Петровичем, а там, в таємничій тій організації, невідомо, які в нього посада і чин, він про це не прохопився ніколи й словом), я вів із ним довгі розмови, часом до цинізму відверті («Господи, кого ми оберігаємо! — часом вигукував він. — Ви не уявляєте, які це нікчеми!»), іноді частувався коньячком, до якого він був такий ласий, а частіше — горілкою, бо і в них повіяло нестатками, що невмолимо насувалися на нашу країну… Я давно уже звикся зі своєю новою діяльністю, якщо її можна так назвати, відчуваючи якесь аж задоволення, якусь аж потребу в ній… Я визрів, я дозрів до тієї акції, за яку взялися десь на третьому році нашої дружньої співпраці. Якось він спитав: