— Чи не здається вам, дорогенький Вікторе Андрійовичу, що ми мілко оремо?
На столі знову з’явився дорогий вірменський коньяк і відповідна закуска. Ми вже випили і тепер сиділи блаженно розслаблені.
— Ні-ні, — помітив він мій протестуючий жест. — Я не хочу сказати, що у нас є сумнів щодо вашої порядності й відданості. Я маю на увазі обсяг нашої діяльності. — І провів у повітрі сигаретою, вимальовуючи невелике коло. — Ви — кандидат наук, доцент, фахівець високого класу, тож чи по вас оця робота? Оце длубання в дрібницях: хто що сказав чи хто що подумав… Я не хочу применшувати вартості всього, що ви для нас робите, ви своїми соціологічними дослідженнями багато нам допомогли, але чи не пора нам із вами виходити на вищий, так би мовити, рівень, де ви зможете проявити себе найповніше?..
— Перейти до вас на роботу? — спитав я з сарказмом.
— Боронь Боже! — розсміявся він. — Кожному своє, кожному своє. Ви навіть не уявляєте, яка це проклята робота: ні на годину, ні на хвилину собі не належати. Ото тільки й радості, — показав він на пляшку. — Так що не рвіться, дорогенький Вікторе Андрійовичу, до нас на роботу.
— Тоді що ж?
— Зараз поясню. — Він роздушив сигарету, запалив нову. — От уявіть собі таку ситуацію: минає п’ятнадцять, ну, од сили двадцять років, і ми виходимо в тираж. Усі: од двірника до генсека. Прийдуть інші, оці сучасні школярі та студенти. Хто вони? Які їхні уподобання та настрої? Продовжуватимуть будувати й далі те, над чим ми пітніємо, чи візьмуть і все похерять? Ми повинні, Вікторе Андрійовичу, заглянути на два десятки років наперед, провести широке соціологічне дослідження, яке передбачило б майбутнє нашої країни. Ви згодні зі мною?
— Допустимо, що згоден. — Я все ще не розумів, куди він гне. Виявляти настрої студентської молоді? Але я й так про це пишу чи не в кожній доповідній. — Я, здається, студентів теж не минаю.
— Так, не минаєте. Але цього не досить. Нам потрібні інші масштаби. І ми на вас дуже розраховуємо.
— Яка ж це, пробачте, робота?
— Зараз скажу. — Він звівся, вийшов до іншої кімнати. Повернувся з «дипломатом». Відкрив, дістав товсту папку, поклав перед собою на стіл. Папка була темно-синього кольору, акуратно зав’язана біленькими тасьмочками. Точнісінько в такій я приніс колись до наукового керівника свою дисертацію.
— Вам відомий Іван Дзюба?
— Дзюба? Здається, відомий.
— А ви читали його роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?»?
— Не читав! — поспішив заперечити. — У «Перці» про нього читав: «Великомученик Іван Дзюба». А роботи його не читав. І не цікавився.
— Тоді доведеться прочитати.
— Навіщо?!
— От нащо, дорогенький Вікторе Андрійовичу. Ми хочемо, щоб із цим рукописом ознайомилось якомога ширше коло студентів. У першу чергу ваші підопічні.
— Ви що, хочете їх усіх перетворити в націоналістів?
— Боронь Боже! Ми хочемо знати, наскільки цей націоналістичний вірус може заразити нашу молодь. Стійка вона до нього чи ні. Щоб потім вжити запобіжних заходів. Провести відповідну профілактику… А вам доведеться прочитати для того, щоб не пошитися в дурні, коли вони вас про щось запитають.
— То я маю пустити цей рукопис в обіг?
— Саме так, дорогенький Вікторе Андрійовичу. І насамперед познайомитися з ним самому. Беріть.
Я взяв папку, і вона здалася мені такою важкою, наче там був не папір, а чавун.
— Гаразд. А як на кафедрі дізнаються, що я пустив цю крамолу в обіг?.. Студентам же роти не зав’яжеш…
— А ви постарайтесь зробити це поакуратніше. Не обов’язково, щоб усі ваші студенти знали, що це пішло з ваших рук. Виберіть одного, найнадійнішого, ви свої кадри мусите знати, і через нього тримайте подальший зв’язок… Ладненько?
Ладненько, де вже маю діватись.
— І ще одне: глядіть не посійте. Щоб не потрапила до випадкових рук. Цей чортів автор заклав таку вибухівку, що спроможна рознести цілу державу.
— Не посію, не бійтесь, — буркнув, ховаючи папку до теки.
Їхав потім у трамваї і весь час лапав теку: на місці?.. Слава Богу, на місці. Чорти б її возили — не я!
А пізно увечері, коли мої лягли спати, засів за читання.