Доти я досить спокійно ставився до національного питання. А якщо сказати по правді, то й зовсім байдуже. Ну яке це має значення, якою мовою ти користуєшся? Ми ж простуємо до повного злиття націй, створення історичної спільності — радянського народу. Де будуть стерті всі національні ознаки, а мовою спілкування буде російська — як найбагатша, найбільш розвинена мова. Вона вже й так стала другою рідною мовою усіх народів Радянського Союзу. Це об’єктивний історичний процес, який не зупинити ніякими потугами, і галасувати про якусь там русифікацію наївно та смішно. Я сам, хоча й навчався колись в українській школі і за національністю українець, давно користуюся лише російською, тим більше що в нашому інституті не лунає жодне українське слово, хіба що серед студентів-селюків, та й то першокурсників, і лише по гуртожитках. Красномовна деталь: зайдеш до них, привітаєшся, щойно ж розмовляли поміж собою по-українському, моментально заговорять російською. А дівчата спалахнуть так, наче я застукав їх на чомусь негарному. Дружина моя теж розмовляє тільки російською, хоч була землячкою самого Тараса Шевченка, а дочку ми віддали до престижної англо-російської школи, де українською мовою й не пахне. Навіть мої родичі, які зрідка навідуються з села, і ті намагаються розмовляти по-російському. Що то за мова — не почуєш і в цирку! Згадуючи оту їхню «руську», ми потім довго давились од сміху.
Тож я з великою долею скепсису почав читати рукопис Дзюби. І мушу зізнатись, що скепсис мій розвіявся з перших же сторінок.
Написано було здорово, якщо не геніально. Я давно не стрічав такого ясного викладу думок, такої відточеної публіцистики. Хоча я багато з чим був не згоден, подумки вступав у суперечку.
Мені, наприклад, був незрозумілий той біль, що просвічувався у кожній фразі, на кожній сторінці. Ну, зникає українська мова, закриваються українські школи, батьки-українці віддають своїх дітей тільки в школи російські. То що ж тут страшного? Яка тут трагедія? Хіба людина помре од того, що зречеться рідної мови? Вона продовжує жити, як і жила, і світ не меркне їй в очах від того, що користується мовою великого народу, який об’єднав довкола себе всі інші народи…
А все ж… А все ж… У мене весь час було таке відчуття, наче мене б’ють по щоках. Навідліг. Долонь не жаліючи. Наче я особисто був винен у тому, над чим так побивався автор.
Що ж тоді казати про юні душі, до рук яких попаде страшний оцей рукопис, коли й мене, смаленого вовка, пропекло до живого! Правду сказав мій шеф: вибухівка. Страшна вибухівка…
Цікаво, сидить уже цей Дзюба чи й досі гуляє на волі?..
Дочитав пізно вночі.
І не міг заснути майже до ранку.
Страшна правда стала поруч з моєю правдою, такою милою й затишною, такою до мене прихильною. І погрожувала її розтоптати. Вирвати мене із звичайного плину життя, зламати все, чого я досягнув, чого з таким трудом добивався, пожбурити в таке жахне невідоме, що наперед зупинялося серце.
Ні-ні, це не для мене!.. Образливо, гірко, але не для мене… Інші… Хай інші… Хай той же Дзюба… Я не належу до тих божевільних, що кидають все і йдуть на тортури. У мене жінка й дитина… До того ж я маю виховувати молоде покоління — майбутнє тієї ж України. Це — моє покликання. А не боротьба, та ще й безнадійна.
Накапав валокардину і заснув десь аж під ранок.
Кілька днів я носив на роботу той рукопис, приглядаючись, кому його дати. Дівчат я відкинув одразу: язиката ця публіка не в спромозі втримати жодної таємниці. Хлопці теж здавалися мені не дуже надійними: молодь — що від неї ждати. Хотів уже прокрастися тихцем до порожньої аудиторії та й покласти цей рукопис так, щоб хтось обов’язково знайшов, та одразу ж передумав. Де гарантія, що переляканий студент не однесе його в деканат, замість того, щоб пустити читати по колу? А крім того, мені потрібен зворотний зв’язок, адже я повинен простежити, як цей рукопис вплине на молодь, наскільки вона стійка до бацил українського буржуазного націоналізму. Тож повинен відшукать юнака, який не тільки умів би тримати язика за зубами, а й повністю мені довіряв би.
Врешті я зупинив свій вибір на студентові першого курсу Сашкові Ткачеві.
Сашко був селюк селюком, від нього й досі пахло селом. Від його благенького костюмчика, нечищених черевиків, з яких, здається, ще не поспадали шматочки чорнозему, що по ньому він ходив у своєму селі. Серед студентів він здавався наймолодшим, зовсім ще дитиною, в нього були такі довірливі очі, що мені ставало аж незручно, коли він дивився на мене. Сидить в першому ряду і не зблимне протягом усієї години: ловить кожне слово твоє, як молитву.