Він став особливо горнутись до мене після того, як я виголосив оті три фрази, продиктовані шефом. Пас мене очима, підстерігав у коридорі, коли я йшов на лекцію.
— Ти кого тут вартуєш? Ану киш на місце! — говорив я йому жартома, і він, щасливий, біг поперед мене до аудиторії.
Тож мені жалко було цієї дитини, мені страх не хотілося підставляти його, але що мав робити? Кому, окрім нього, довіритись?
Вибрав відповідну хвилину і, відвівши набік, спитав, чи не хоче він познайомитись з однією цікавою роботою.
Він так і спалахнув:
— Вікторе Андрійовичу, з радістю!
— Зачекай, не кричи, — оглянувсь я сторожко. І, стишивши голос, продовжував: — Це дуже небезпечна робота. Через неї можуть бути великі неприємності.
— А я не боюся!
«Дитино-дитино, що ти знаєш… Він не боїться!»
— Неприємності можуть бути не стільки тобі, скільки мені. Хто дав почитати?.. Розумієш?
— Розумію, Вікторе Андрійовичу. Я її прочитаю й верну вам одразу ж. Клянусь, ніхто не побачить!
Саме це мене найменше влаштовувало. Я ж мав дослідити, як ця робота сприйматиметься студентською масою.
— Показати її то ти можеш. Але дуже надійним хлопцям. У тебе є такі друзі, які заслуговують на цілковиту довіру?
— Є… Колько Заболотний.
— Не треба, не називай, — підніс я застережно руку. — Будь обережніший з прізвищами. Бо вуха є скрізь… Отож друзям і дай почитати. Я хочу, щоб вам на дещо розкрилися очі… Але про мене нікому й слова… Чуєш, ні слова!
Він ствердно кивнув. Дивився так віддано, що я був уже певен: не проговориться.
— Одкривай свій портфель.
Він похапцем розстебнув старенький портфельчик, з яким, напевно ж, ходив до школи. Я теж розкрив свою теку і, оглянувшись, чи ніхто на нас зараз не дивиться, витяг папку з рукописом:
— Тримай… Гляди ж не посій.
— Не посію, не бійтесь!
Поніс, тулячи замалим не до серця…
Минуло три дні. Час, достатній для того, щоб прочитати рукопис. Навіть коли читати уривками. Я ловив на собі його погляд, йому, мабуть, дуже хотілося заговорити зі мною, але він не насмілювався. Я потримав його на відстані ще чотири дні, щоб він, як то кажуть, дозрів, потім підкликав його й запитав:
— Ти можеш мене провести? — Саме скінчилася лекція.
Він так і розцвів.
— Тоді чекай мене біля виходу. Я зараз вийду.
Але вийти одразу не вдалося. Мене покликали до завідуючого кафедрою, який надумався зібрати викладачів, щоб обговорити чергову інструкцію з Міністерства освіти. Балаканина розтягнунася майже на дві години (мабуть, ніде в світі немає стільки охочих потовкти воду в ступі, як у нас), я полишив кафедру, вже й не надіючись його побачити, а він стоїть біля входу, як укопаний стовпчик.
— Заждався? Пробач.
— Та ніскільки не заждався! Хлопці тіки приставали: яку дівчину ждеш? Потрібні мені ті дівчата!
Вийшли на вулицю. Він весь час забігав трохи наперед, заглядаючи мені в обличчя. Так малі діти дивляться на своїх батьків.
— У тебе є батько?
— Немає. Померли. — Він мов аж соромився, що лишився без батька.
— А сестри? Брати?
— Я в мами один.
— Мати тебе, мабуть, дуже любить?
— Та-а… — опустив низько голову.
— Мене теж дуже любила… Помирала — все дивилась на мене. Ото так, Сашко: поки живі матері, доки й ми не сироти на цім світі. Бережи свою матір!
— Я бережу, — відповів пошепки. — Вони ось мені сала прислали…
— Ой, матері, матері… Ну гаразд, ближче до справи… Ти давно був у паркові? — Ми саме йшли мимо парку.
— Давно.
— Що, дівчата не хочуть ходити?
Він так і спалахнув:
— Потрібні мені ті дівчата! У мене оно заняття…
Ну дитина! Він мені все більше подобався, в мені вже ворушилося каяття, що я йому дав проклятий той рукопис, але зробленого вже не повернути. До того ж мене розбирала чисто наукова цікавість, як ота праця вплинула на хлопця.
Завернули в парк, забралися в один із найглухіших закутків, подалі од люду. Сюди навряд хто поткнеться, стояв тільки обшарпаний дощами й снігами вагончик, в якому працівники парку зберігали, мабуть, інструмент. На дверях вагончика висів великий іржавий замок, а двоє віконець були затулені зсередини газетами, що поруділи од часу. Було саме літо, і до вагончика давно уже, мабуть, не заглядали.
Сіли на лавку, що стояла тут же, під густими кущами. Було тихо, гомін великого міста сюди ледь докочувався, спека, що мордувала на вулицях, губилася в зелених шатах дерев, що нависали над головами, затуляючи небо.