Ми сиділи коло столу і розмовляли. Хоча про що можна розмовляти з матір’ю, яка втратила єдиного сина! Вона весь час плакала, сльози котилися по застиглому обличчі, а вона не помічала навіть, що плаче. Я її втішав як міг, казав, що Сашко не довго й сидітиме, що його невдовзі й випустять, хоч сам не вірив у те, що казав, але ж мусив щось говорити — мовчати просто не зміг би, а сказати правду — тим більш. Вона ж повторювала одне й те ж:
— Господи, за що на нас така кара?!
І ще додавала, що раяла йому йти в трактористи, жив би людиною, так не послухався: «Я, мамо, хочу вчитись». Довчився…
І знову як стогін:
— Господи, за що на нас така кара?!
Я ще запитав:
— Ви були на суді?
— Їздила. Так міліція не допустила. Ніззя, не положено. Не положено вже й рідну дитину побачити.
Став давати їй гроші — відмовлялася, ледь умовив. Майже силоміць тицьнув їй двісті карбованців, що пекли мені руки.
— Беріть-беріть, пригодяться. От Сашкові посилку, та й переказ йому не завадить.
Взяла, притулила до грудей:
— Чим же ми вам віддячимо?
Ет, що там дякувати… Самого душили вже сльози.
Попрощавшись, вийшов із двору на вулицю, оглянувся: тополя все ще тремтіла, стікаючи сріблястими сльозами, і здавалося, кінця-краю не буде тому німому плачу.
Чомусь згадалося: «Пограбував альбо вбив». І мене всього пересмикнуло від болю.
Проклята країна! Проклятий народ!
Буде, буде вам дослідження, товаришу шефе, про те, як зреагували на цю подію в селі. Правильно зреагували, як і слід було сподіватись. З таким народом що хочеш роби, хоч у землю затоптуй — кректатиме, а реагуватиме правильно…
Оце, здається, і все. Більше нічого не можу додати. Хіба що те, що добрався додому і, натомлений, змучений, мертво проспав до самого ранку.
P. S. Я давно уже отримую персональну пенсію, хоча й досі працюю консультантом на кафедрі. Охоче спілкуюсь із студентською молоддю, маю двох аспірантів, порвав усякі зв’язки з КДБ: їм уже не до того, щоб провадити «соціологічні дослідження», вони самі от-от попадуть під таке дослідження. Мій колишній шеф, Сава Петрович, теж давно вийшов на пенсію і не озивається до мене. Та й слава Богу, що не озивається.
Сашко Ткач і Микола Заболотний, відбувши по сім років таборів та по п’ять заслання, благополучно повернулися із Сибіру. Сашко одружився, має двох дітей, викладає у технікумі. Мати Сашкова й досі жива. Майже в кожному листі до сина передає мені привіт, називає святою людиною. Заболотний же вдарився в політику і нещодавно висунув свою кандидатуру до Верховної Ради. Як колишній наш студент, він дав згоду зустрітися з колективом нашого вузу і прийшов разом із Сашком, що був його довіреною особою, до актового залу, вщерть переповненого викладачами та студентами. Я сидів у першому ряду, і вони перед тим, як піднятися в президію, підійшли до мене, обняли та поцілували на очах усієї чесної громади. Я був дуже розчулений, а попереду на мене чекало ще більше розчулення.
Коли ректор їх представив та надав першому слово Сашкові, той вийшов на трибуну і звернувся до присутніх з такими ось словами:
— Дорогі друзі! Перш ніж розповісти вам про життєвий шлях нашого кандидата… а він, повірте мені, був ой який нелегкий… я хочу вклонитися людині, без якої, власне, ми й не стали б тими, ким ми зараз є. Людині, яка благословила нас на боротьбу за незалежність України… Вікторе Андрійовичу, дорогий наш, прошу вас звестися, щоб вас усі бачили!
Я звівся, розгублений, і Боже, що тут скоїлось! Зал аж здригнувсь од овацій, всі звелися, мені аплодували, а юна студенточка підбігла до мене й простягнула отакенний букет квітів. Я розкланювався, я не знав, що сказати, і щипало у носі, і сльози навертались на очі.
А потім я повертався трамваєм додому і в голові моїй весь час лунала фраза, що її сказав Заболотний у відповідь на одну з численних записок. Де його запитували, чи держить він зло на тих, що його посадили.
— Не держу. Всі ми жертви однієї системи.
Воістину так! Усі ми жертви нелюдської системи: і колишні судді, й колишні ув’язнені. Системи, в якій були розтоптані, знищені людські цінності, в якій зло перемішалося з добром. Те, що було вчора злом, ставало сьогодні добром, і навпаки. Тож невідомо, творив я своїм хлоп’ятам зло чи, може, сіяв добро. Яке вони сьогодні так успішно пожинають.