Люди — хто коня, хто волів, чи корову, чи з десяток овечок, а Данило — заморську ту посудину.
Попосміялися ж із нього в селі: ну, розжився Данило!
Тільки даремно сміялись.
Бо пізніше, вже після Бреста, коли на Вкраїну прийшов німець та місцевий поміщик рушив повертать награбоване, крик і стогін котився селом. Кому двадцять шомполів нижче пояса, кому тридцять, а кому й усі п’ятдесят — залежно від того, хто скільки взяв.
Не минули й Данила: пан, капрал з шомполом у руках, два солдати з гвинтівками й багнетами примкнутими. Пан як вазу побачив, то замалим не кинувся цілувати Данила: палац був розгромлений вщент, все побите-потрощене, одна ця ваза й уціліла, а їй ціни не скласти, цілий маєток можна було купити за неї. Так що пан не знав, як і дякувати Данилові, але порядок є порядок, жоден злочин не повинен лишитися непокараним, і поміщик, обернувшись до капрала, показав великого пальця:
— Айн.
— Айнцен? — перепитав його капрал: «айна» іще, мабуть, і не було.
— Айн! Айн! — закричав сердито поміщик, і капрал, ображений, вліпив такого «айна» Данилові, що той як був без штанів, так і вилетів прямо на вулицю.
То після цього Данило зарікся і думати про якусь там худобу. Була єдина корова — спровадив з двору й корову. Якби була путня, може, ще й подумав би, а то жере як не в себе, а молока — дулю з маком! Натка, жінка Данилова, роздоювала-роздоювала бісову твар та й рукою махнула:
— Веди на базар — очі б мої її не бачили!
Данилові що, Данилові торгувати — як попереду танцювати: наловчився в циганів, на підсвинка карти вимінюючи. Налигав корову та й «гей!» у повіт. А там шумить, а там гуде — гуляй, душа, веселися, серце!
Того дня не повернувся додому Данило. Не повернувся і другого дня. «Запив!» — журилася Натка й мала серйозні підстави для тієї зажури: окрім карт, не цурався Данило й оковитої. А коли не прийшов і третього дня, і четвертого, Натка не знала уже, що й думати. Верзлося, що чоловіка уже й живого на світі нема. «Господи, хай уже який прийде, то прийде!»
І дійшла Натчина молитва до Бога: на п’ятий день, якраз по обіді, ступив до хати Данило: пом’ятий, пожований, а в правій руці — вузлик із цукром.
— А гроші? — охнула Натка.
— Ну як ти, Натко, не понімаєш: то се, то те, то кільо сахарю!
Так і збулися корови.
Зате уже в двадцять четвертому, якраз на Великдень, прийняли Данила до партії.
Ввійшов до хати й одразу ж на покуть. Сидить, на жінку й не гляне.
— Що це з тобою? — занепокоїлась Натка.
— Всьо!
— Що всьо?
— Всьо!.. Більше не буду робити!
— А то чого, Господи?
— Осьо червона книжечка. — Дістав із кишені червону книжечку, помахав перед носом у сторопілої Натки.
Того ж дня обмивав із такими, як сам, партквиток. «Водив козу» до глупої ночі, вертався додому коли на двох, а коли й на чотирьох. Книжечки, однак, не загубив: лапав по кишені майже щокроку. А спати лягав — поклав під подушку. І всю ніч верзлося Данилові, наче вони удвох сидять за пляшкою «риковки». Данило — чарку, і книжечка — чарку, Данило — кухоль, і книжечка — кухоль. Набралися так, що під столом і полягали в обнімочку.
Прокинувсь на ранок — одразу ж під подушку рукою. Є! Мов аж полегшало. Тільки де там полегшало: душа горить, голова тріщить, у роті наче сто свиней ночувало.
Повів очима за жінкою. Натка, лиха, як вогонь, поралася біля печі.
Довго збирався з духом:
— Натко, дай похмелитись!
— У Бога проси!
— Дак я ж, Натко, партєйний!
— От і проси як партєйний!
— Натко, не доводь до гріха! Бо візьму й попросю!
— Попроси-попроси! Може, Бог дурніший од мене! — Натка під руку лиху могла сказать і не таке.
— Востаннє питаю: даси?
— Не дам!
— Ну, гляди ж… Дивись, до чого доводиш партєйного!
Зсунувся з ліжка, як був у спідньому, став на коліна:
— Господи, як партєйний безпартєйного просю: дай на похмілля!
— Попроси-попроси, він тобі дасть! — кинула, з хати виходячи, Натка.
Данило вже хотів зірватися вслід, але тут сталося чудо: Бог, який теж, мабуть, побоювався Натки і досі німував на іконі, ожив, підморгнув до Данила та й повів очима собі поза плечі.
«Еге! — враз повеселішав Данило. — Так он де Натка гроші ховає!»
Схопився, поліз притьмом за божницю — є! Видобув вузлик тугенький (Натка чи не зубами затягувала) і притьмом за пазуху. Одягнувся бігцем та й вискочив з хати.
— Ти куди? — Натка од курника.
— На партсобраніє.
Бічком, бічком, щоб не помітила знайду, та й на вулицю. А там уже дорога одна: до повітового центру, в оту установу, де і наллють, і піднесуть, лиш би гроші були.