Є грошики, є! Осьо за пазухою. «Ну Натка, ну сила нечиста, куди додумалась гроші ховати! Отакі вони всі — богомільні!»
Гуляв до пізнього вечора. А вийшов надвір: дорога гойдається, небо хитається, і міліціонер, що біс його зна де і виськався, навпіл роздвоюється.
— Гражданін, ви п’яний!
— Відійди! — простогнав Данило: його вже аж корчило.
Міліціонер натомість узяв Данила за лікоть:
— Гражданін, пройдьомтє!
— Добром прошу — відійди!
Міліціонер і не подумав відходити.
— Одійди, бо як ригону, то від тебе тільки картуз попливе!
Та міліціонер попавсь не з лякливих: ще дужче вчепився у лікоть.
Ну, йому й дісталось: і на мундир, і в чобіт.
Ту ніч провів Данило у вошобойці в міліції. Якби не напивсь перед тим, то навряд чи й заснув би: так натовкли йому боки. Особливо старався отой, що затримав: мундир же новий-новісінький, міліціонер його, мабуть, уперше й одяг. Ішов — очей сам із себе не зводив. А тут оцей анцибол. Від плечей до п’ят «охрестив»…
Начальник міліції, червону книжечку тримаючи, допитувався в Данила з докором:
— Як же ви так? Комуніст — і отаке виробляти!
— Та воно… — не знав, що й сказати, Данило. Сидів перед начальником такий нещасний, такий нещасний, що жалко було на нього й дивитись.
— З горя отак напились? — вів своє далі начальник. — Чи з великих радощів?
«З радощів», — ледь не бемкнув Данило, та вчасно схаменувся. І тут його осяяло:
— Та таке, що і з горя.
— Яке ж у вас горе?
Данило думав-думав, голову звісивши, та Натку й згадав:
— Жінка померла. — А щоб дужче повірив, додав: — Учора і поховали.
Начальник, добра душа, відразу й розжалобився: повернув Данилові книжечку, ще й руку потис на прощання:
— Глядіть не напивайтеся більше. Не підведіть і себе, і мене.
— Та я… Та щоб… — не знав як і дякувати Данило.
Хотів запросити на поминки, та не знав, як до цього поставиться Натка.
Вийшов з міліції, вдихнув на повні груди повітря: х-ху, наче пронесло! І червона книжечка осьо у кишені. Повернув, щоб прямо додому, а ноги в інший бік завертають. Та ще й вузлик, не до кінця випорожнений, муляє в груди. Бісова Натка на його голову той вузлик і наладила!
«Хіба що два шкалики», — здався врешті Данило. І ноги вже зовсім весело понесли його до отієї установи вчорашньої, де й наллють, і піднесуть…
Знати б Данилові, чим воно окошиться, зупинився б таки на другому шкаликові. Прополоскав би душеньку та на світлі очі Натки й з’явився б: «Оце, Натко, то се, то те, та й по вузликові…» Коли б не оті чорти, оті гаспидські душі, що учора помагали йому вузлик спорожнювати, а сьогодні з самого ранку на Данила чекали. Як побачили, то зраділи, мов рідному татові. То що лишалось робити Данилові? «Несіть нам на стіл й одну пляшку, й другу та ще й сякої-такої закуски!» І пішло, і поїхало: і за Натку, хай їй легенько тикнеться, і за начальника міліції, щоб був завжди до нас добрий, а насамперед за Данила. Дружки новоявлені один з-поперед одного лізуть його обнімати, клянуться в любові до гроба, а настав час розплачуватись — їх наче корова язиком злизала. Щойно ж поруч сиділи, а тепер лише порожні чарки та порожні тарілки. Тож розплачуйся, Даниле, сам, на друзів не дуже надійся.
Той, що подавав та підносив, клацав-клацав на рахівниці та й накладав такого, що Натчиного вузлика на одну тільки понюшку. Клявся-божився Данило, що взавтра принесе решту, — не вірять. «Плати, дядьку, зараз, бо міліцію викличемо!» — «Членові партії не вірите!» — згадав Данило червону книжечку. Не вірять, бісові душі. «Лишай документ!» А який документ у Данила? Хіба що та сама книжечка червона. «Осьо візьміть. Тільки глядіть не загубіть, бо голови не зносити ні вам, ні мені!» — «Не загубимо. Принось завтра гроші».
Так і приплуганився додому Данило без червоної книжечки. Проснувся уранці, лап під подушкою — нема! Кинувся до кишень — і кишені порожні. Аж тоді все згадав. І де книжечка, і куди має гроші однести. Він би оце зараз й одніс, біжка побіг би, аби ж були ті гроші прокляті! Хіба в кого позичити?.. Перебрав подумки усіх сусідів та родичів — не позичать. Умиратиме — і копійки не кинуть! В усіх напозичався Данило, всі давно уже й рукою махнули на нього.
Так і не поніс того дня гроші Данило: якось перемелеться. А там ждали-ждали та й однесли червону книжечку в повітком: дивіться, що ваші члени партії витворяють! І довелося Данилові, хоч як жалко було, розлучатися з червоною книжечкою.