Хоч би про яку чудасію він оповідав, він, мов сільський веселун-характерник, уміє зберегти відчайдушно серйозну міну, посилюючи тим комізм ситуації, вміє легко дистанціюватися від матеріалу, ненав’язливо об’єктивізуючи повістування й усіма способами підкреслюючи свою цілковиту незалежність від усього описуваного, хоча він, як це й ведеться в спогадах, — одна з найголовніших дійових осіб. Це, до речі, той мистецький ефект, за яким стоїть віртуозне володіння матеріалом; факти не тиснуть на автора, кожен із них, згідно з авторською волею, знає своє місце і значення.
Завершити хочу не на літературознавчому регістрі, а суто приватно — знову про Дімарова (це артикулювалося на початку цього слова) як про нашу фамільну цінність. Я читав усе, що він видавав, не тільки з професійного примусу та обов’язку критика, який мусить бути обізнаним з усім найцікавішим у літературному процесі.
Я читав його з бажання читати саме Дімарова, від чиїх книжок одержуєш естетичну насолоду.
А мої сини в той час читали «Через місточок», «Блакитну дитину», «Для чого дитині серце». Вони мовби вступали в мої сліди — через стільки літ читали ті книжки, з якими я виростав.
А далі стало ще цікавіше: ці ж книжки Анатолія Дімарова читає мій внук Мар’ян…
Отже, в життя чотирьох поколінь мого роду ввійшли твори цього письменника. Цей факт — ще одна своєрідна оцінка його творів.
Я певен, що таких читацьких династій у Дімарова немало. Що не один рід «приватизував» його, живучи з його книгами. Це — те, що не записується в історію літератури, але те, що є вельми важливим моментом цієї історії.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Повісті
Сповідь стукача
Почалося все з гірки.
Я вискочив з дому, на ходу надягаючи шапку. Учора ще стояла відлига й довкола аж хлюпотіло, вночі ж похазяйнував добряче мороз, закував усе в кригу, і люди, що поспішали на роботу, вимахували руками, наче птахи крилами, перед тим як злетіти. Балансуючи, щоб не впасти, я пробіг квартал (запізнювався ж!), а потім вирішив зрізати кут, щоб виграти кілька хвилин. Майнув дворами навпростець, минув кілька будинків і спіткнувся на гірці.
Закута у кригу, стежка круто западала донизу. Палахкотіла під сонцем, переливалася холодними зблисками. При одній лише думці, що доведеться нею спускатись, у мене й живіт підібрало. А тут іще голос:
— Дядю, не йдіть!
Малюк. Сидить унизу на санчатах, задирає розчервоніле обличчя.
— А то чому?
— Упадете… Я й то перекинувся.
Він і справді був весь обліплений снігом.
— Краще обійдіть, дядю!
Я глянув на годинник: пів на дев’яту! О дев’ятій на мене чекають студенти. А мені ж іще хвилин двадцять добиратись трамваєм. Та від зупинки ще десять хвилин. Не кажучи вже про те, що треба заскочити на кафедру.
Ех, пан чи пропав!
Притиснувши до боку портфель, ступив на доріжку.
Й одразу ж здалося, наче хтось узяв та й вистрелив мною. Штовхнуло, крутонуло, пожбурило. Вимахуючи щосили руками, я летів як оглашенний, а попереду, підстрибуючи, ще швидше котилася якась темна істотка.
Зупинився аж під гіркою. Стояв мокрий як хлющ, ледь переводячи дух, а поруч лунав дзвінкий сміх малюка. Він аж упав із санчат, сміючись.
— Я ж вам, дядю, казав!
Побрів у сніг, підібрав мою шапку (це вона котилась попереду):
— Ось, дядю, візьміть.
— Дякую, — усміхнувсь через силу. — Ти, бачу, добра дитина.