— Чорт його ставив! Будемо викопувати.
Перепочивши, взялись за лопати.
Копали до півдня. За минулі століття хрест, здається, пустив корінь у саме серце землі: у вибехканій ямі з головою сховався не тільки Данько, а й Микита. Врешті добрались до дна, обчистили товстелезний, що не обхопити й людині, стовбур. Дерево й тут не піддалося тлінові, було як залізне.
Коли видерлись із ями, захеканий, перемазаний глиною Данько скомандував Микиті:
— Валяй!
Микита з тією ж усмішкою вперся у хрест, почав його розхитувати. Хрест гойдався все дужче, чорні рамена його наче хотіли вхопитись за небо, і вже здавалося, що й небо гойдається разом з хрестом. Ось він геть похилився, на якусь мить застиг у відчайдушній спробі втриматись на місці, потім важко гухнув донизу. Застогнала земля, зойкнуло небо. Вустю вже зовсім трусило, вона зненацька згадала, як минулого року приносила сюди рушник, щоб Всевишній послав їй нареченого, і тепер їй подумалось, що Бог, розгнівавшись, залишить її довіку в дівках. Бо вона таки продовжувала вірити в Бога, вірити потай, наперекір тому, що говорив їй Данько, агітуючи в комсомол. Віра у Бога всоталася в неї з материнським молоком, і її не так легко було витруїти.
Данько висмикнув прапор, міцніше прив’язав його до жердини. Опустили жердину у вириту яму, засипали, втоптали, і прапор тепер висів ще вище, ніж хрест. Милуючись червоним полотнищем, Данько уже думав, як перехожі й проїжджі, а найперше начальство з району, питатимуть, чия це робота. І груди його розпирало од гордощів.
— Ось перейменуємо село — зовсім буде добре, — похвалився Данько комсомольцям. — Покінчили з оцим опіюмом, скоро й за другий візьмемось. — Мав на увазі невелику церкву, яка стояла в центрі села і в якій досі ще правилось.
Ходив у повіт, домагався її закриття, і там пообіцяли його підтримати.
— А що у ній буде? — запитала боязко Вустя.
— Сортир!
Микита реготнув, Вустя ойкнула, а Вітька спіткнувся на рівному.
Вони спускалися в село, а на узвишші гойдався вже прапор, а хрест лежав, немов заново розп’ятий посеред широкого степу. І вже бігла у степ перша жінка, бігла й голосила, немов по покійникові.
Скільки людей перебуло того дня коло прапора й хреста, важко й сказати. Данько лише всміхався: «Хай звикають. Ще не те буде!» — і, поки ліг спати, ходив іменинником. А вранці сам побіг на той пагорб: прискочив Вітька, перелякано вигукнув:
— Хрест!..
— Що — хрест?
— Хрест став на місце!
— А прапор? — закричав уже Данько.
— Прапор лежить… Під хрестом…
Селом же котився поговір, що сталося чудо. Що серед ночі зійшла Божа сила із неба, вирвала отой прапор поганський, а хрест водрузила на місце. Данькові ж ніколи були прислухатись до людських балачок. Данько чесав у повіт, бо телефону в селі ще не було, тож доводилось покладатись тільки на власні ноги.
Повернувся надвечір, та не сам, а з начальником міліції і двома міліціонерами. Прикотили парокінною бричкою, зупинилися перед селом.
— Осьо гляньте, — сказав Данько: губи його аж посмикувались.
Хрест стояв, заново вкопаний, а поруч валявся затоптаний прапор: люди сунули до хреста, не дивлячись під ноги.
— Бачите, що наробили?
Начальник гмикнув під вуса, обійшов довкола хреста, високо задираючи голову. Підняв прапор, обтрусив, кинув до брички:
— Поїхали!
Уже коли їхали принишклим селом, спитав Данька:
— Догадуєшся, хто це міг зробити?
І тут Данька наче стукнуло в голову: ще по дорозі в повіт він завернув до хреста (хотів підібрати прапор, та одразу й роздумав: хай лежить, поки приїде міліція). Довкола було натоптано, як на току, але один слід одразу ж запав йому в око, він наче сплив поверх інших, щоб до часу до пори одпечататись в Даньковій пам’яті.
— Догадуюсь.
— Хто, як не секрет?
— Та-а… є такий… — А слід усе чіткіше виступав перед його внутрішнім зором. Данько бачив його, здається, й на прапорі, жаль, що начальник прапор той обтрусив, перед тим як покласти до брички. «Ну, тепер знатимеш, як наш прапор своїми калошами топтати!» — Данько був уже впевнений, що слід був і на прапорі.
Так і на суді потім засвідчив: Василь Коваленко не тільки зірвав прапор і натомість поставив хреста, а й потоптався навмисне по прапорі. І судді, керуючись правом соціяльного захисту та ще тим, що Василь походив із клясово-ворожої заможної сім’ї, припаяли йому на повну котушку. І Василь, коли його виводили з суду, гукнув Данькові: «Ми ще зустрінемось! Я тебе й на тому світі знайду!» А чи довелось їм зустрітись, довідаємось, мабуть, пізніше.