А поки що Данько, повернувшись із суду додому, знову повалив отой хрест, а щоб більше нікому не закортіло поставити його на місце, присів і на нього нагадив. Якраз посередині, де ледь угадувались якісь словеса, написані кирилицею. Може, й ім’я його далекого пращура. І добився, щоб село йменувалося вже не Хрестищем, а Червоною Комуною.
І ще одна подія сталася того ж літа в Даньковім житті: в повіті йому видали зброю, яку він канючив, відколи вступив до комсомолу. Клясова ж боротьба, куркульня цілиться з усіх боків з обрізів, он і на плакатах намальовано, а він зовсім беззахисний. Йому весь час обіцяли, але чи то не вистачало зброї, щоб озброїти всіх комсомольців, чи ще якась причина, тільки Данько щоразу повертався з повіту беззбройний. Аж уже після того, як він повалив хрест та повісив прапор, як засудили Василя Коваленка, в повіткомі переконалися, що тепер зброя Данькові вкрай необхідна, і виділили йому наган із набоями.
Наган був новий-новісінький, густо змазаний заводським ще мастилом, а на додачу ще й кобура з жовтої шкіри. Данько одразу ж його й почепив на правому боці і, щасливий, рушив додому. Йшов і весь час лапав себе збоку: є наган? Є! Осьо і висить, важко б’є по стегні.
Гоголем пройшовсь по селу.
Вдома не міг намилуватися зброєю. Вертів і так і сяк, прицілюючись в уявлюваного класового ворога, клацав курком та й доклацався, що не помітив, яку барабані лишився набій.
Оглушило, осліпило, запахло порохом. Ліву руку відкинуло так, наче по ній щосили вдарило чимось важким. Вона одразу ж і отерпла, стала наче чужа. А потім гаряче запульсувала долоня, і переляканий на смерть Данько з жахом побачив, як з невеликої ранки виштовхується густа кров. Кров потекла донизу по пальцях, закапотіла на долівку. Данько, кинувши наган, підхопив правицею поранену ліву, заметався по хаті. Ускочила мати. Пораючись надворі, вона почула той постріл, і перша її думка була, чи чогось не скоїлося з сином. Мати ж вихопила із скрині рушник, розрізала навпіл, плачучи й примовляючи, перев’язала синові руку. Долоня враз стала важкою, наче гиря, вона наливалась вогнем, розбухаючи, а од плеча аж донизу стало болісно сіпати. Намотана біла балабуха взялася темною плямою, і пекло уже так, що Данько не витримав і застогнав.
Не спав усю ніч. Боліла нестерпно рука, обсідали гнітючі думки. Що тепер йому скажуть у повіті? Мало того, що відберуть зброю, а ще й виключать з комсомолу. Кар’єра, яка так вдало починалася (Данько уже не міг уявити себе не секретарем осередку, хміль хай невеликої влади уже бив йому в голову)… кар’єра обривалася дурним оцим пострілом. При думці, що замість нього стане Микита чи ще хтось із комсомольців, його аж корчило.
Щось треба робити… Щось треба придумати… В гарячу голову лізли думки, одна химерніша іншої, а рука боліла все дужче і дужче, і він не знав, куди її покласти.
Під ранок, здається, надумався. І коли заплакана мати вдесяте спитала: «Як же, сину, ти так?» — Данько з якоюсь аж злістю, в свою чергу, спитав:
— А ви що, не бачили?
— Та я ж надворі була! — зойкнула мати.
— Тим більш мали бачити!
— Що бачити, сину?
— Як він у мене стрельнув.
— Хто стрельнув, Господи?!
— Куркуль, хто ж іще! — закричав на матір Данько. Він уже сам починав вірити, що не сам у себе вистрелив, а стріляв таки куркуль. В оту шибку, яку його безжурний батечко висадив, та все не знаходив часу вставити. Повіявся ще на тому тижні в далеке село не так на заробітки, як на дармову випивку, і йому й горя немає, що сина його ледь не встрелили.
— Якби не встиг прикритись рукою, то вже й на світі не було б. Цілились же прямо межи очі!
Так і в повіткомі комсомолу сказав, а потім і на суді, коли дійшло до суду. Бо знову в село налетіла міліція, тепер уже майже в повному складі: на голови повітового начальства манною небесною впала звістка, що озвіріла куркульня стріляла у комсомольця. Була надрукована в повітовій газетці на цілу сторінку стаття «Замах озвірілої куркульні на комсомольця», почав готуватися показовий процес, на який мали приїхати кореспонденти із столичних газет, тому начальник міліції, коли Данько врешті сказав, що стріляв, мабуть, батько Василя Коваленка (мстився за сина), відповів Данькові, що одного Коваленка замало.
— З усієї України, вважай, з’їдуться. А ми їм усього одного куркулика? Та нас і кури засміють! Думай, хто ще міг стріляти. Та побільше пиши, що їх, гадів, жаліти!
Довго мудрували над складеним списком. Відібрали ще чотирьох найбагатших.