— От тепер зовсім інша пісня! — весело сказав начальник міліції. — Учись, як воювати з класовим ворогом.
— Ви їх що, арештуєте? — Данька уже мучила совість.
— Ні, на курорт пошлемо! — розсміявся начальник.
Звівся, розправив гімнастерку під ременем, пересунув важку кобуру з «маузером»: «Ну, видужуй, а мені за роботу».
До суду Данько зовсім поправився. Рана затягнулася, тільки скрючило пальці, і коли Данько свідчив на тому процесі, то відкидав чуприну з лоба не правою, а лівою, щоб усім було видно, що зробив клясовий ворог з його рукою. І той жест лишився на все життя: скрюченими пальцями лівої зачісувати волосся.
Тож Данько, раз по раз відкидаючи лівою рукою чуприну, розповідав судові про те, як пізно ввечері сидів за столом, обличчям до вікна, що його і спасло. Бо встиг побачити дуло відріза, націленого межи очі, та й прикритись ось цією рукою…
— І ви упізнали того, хто у вас цілився? — поцікавився суддя.
— Упізнав.
— Кого ви впізнали?
— Старого Коваленка.
— Сину, що ти говориш?! — закричав Коваленко. — Бога побійся!
Бога Данько якраз найменше й боявся.
— А що було потім? — допитувався суддя, осмикнувши підсудного.
— А далі він вистрелив. Ось у цю руку.
— А далі?
— А далі я схопив правою рукою наган і стрельнув у відповідь.
Зал вибухнув оплесками. Аплодував і начальник міліції, хоч і усміхався тихцем. «Далеко, хлопче, підеш!» — немов говорив той усміх.
Куркулів засудили до найвищої міри соціального захисту — розстрілу з конфіскацією майна, а ім’я Данькове прогриміло на всю Україну. Навіть центральні газети згадували про нього: герой класової боротьби на селі. Данько відразу й повірив, що він таки герой, та й як не повірити, коли невдовзі йому запропонували вступити до партії і рекомендацію написав не будь-хто, а сам секретар повіткому.
І ще одна несподівана радість Данькові: коли розпродували конфісковане майно куркульні (старих і малих викидали на вулицю в чому були), то йому безплатно виділили єдину на все село зінгерівську швейну машину. Машині хоч і було вже років із двадцять, але вид мала такий, наче щойно із фабрики, так берегла її куркульня. У батька й очі загорілися на ту машину:
— Давай продамо! Я й покупця знайду. Га?
Данько, однак, і не подумав пристати на батькову пропозицію: згадав, як той продавав колись корову. Поставив машину на стіл, на самому покуті (на стіні вже не образи, а великий портрет Карла Маркса, і мати плювалась щоразу, бачачи ту бородату личину), щоб одразу впадала у око, коли хто надумається ступити до хати. Машина так і простояла до тридцять четвертого року, коли Данька забрали на роботу в район.
Але це ще далеко попереду, а поки що Данько розорив, як і нахвалявся, церкву. А перед цим влаштували вночі засідку та вхопили старенького священика, що вийшов до вітру, та й повалили на землю й одчикрижили овечими ножицями ріденьку вже косу по самісіньку ріпицю. Священик, коли його стригли, по-темному прихвачуючи разом з волоссям і шкіру, плакав, як мала дитина, не так, мабуть, од болю, як од сорому, а вранці, одягнувши рясу, повісивши на шию хрест, пішов за тридцять кілометрів до залізниці та й кинувся під поїзд. Як вийшов, кажуть, за село, то обернувся, вклонивсь до землі: «Простіть мене, люди, як я вас прощаю», ще й поклав хрест на сонні хати, що бовваніли внизу.
Почувши про наглу смерть батюшки, жінки плакали, чоловіки жалісно супились, Данько ж усміхнувся: так йому, довгогривому, й треба!..
Тож, розоривши храм Божий, Данько заходився коло артілі. Дав урочисту обіцянку в повіті, що його село перше стане на рейки колективної праці, недаремно ж носить назву Червона Комуна, — і тепер кров з носа мав виконати свою обіцянку.
Про те, як Данько зганяв до артілі людей, як «умовляв» непокірних, що з усіх сил упиралися проти комуни, можна було б написати окрему повість. Хоча б про ті ж агітбригади, сформовані Даньком в основному з підлітків, комсомольців та комнезаможників та ще з нещасних учителів, які на селі за все у одвіті. Як кожна бригада, озброєна фанерною постаттю Чемберлена («Чемберлея», — казали дядьки), рушала зранку до впертюха — дядька, якому краще головою в петлю, аніж у ту чортячу артіль, і, підійшовши до його двору, дружно кричала:
— Бойкот!.. Бойкот!.. Бойкот!..
І, накричавшись отак, прибивала отого Чемберлея до воріт, і вже ні хазяїнові, ні його сім’ї не те що не вийти на вулицю, а й у двір не поткнутися з хати. Сиди в своїй норі, поки й почорнієш, а худоба хай поздихає од голоду.
Потримається, потримається дядько день-другий та й просить комсомольця, що чергує невідступно в дворі: