— Синку, гукни голову!
І прийде Данько: в юнгштурмівці, в уже хромових чоботях та ще й при наганові:
— Ну що, дядьку, надумались?
— Надумався, як не надуматись.
— То писати в колгосп?
— Пиши… Хоть і в могилу пиши, тіки зніми отого Чемберлея! Бо моя корова вже й ясла погризла…
Отак «агітував» непокірних Данько і таки добився того, що на весну двадцять дев’ятого року, зліквідувавши куркульських недобитків, виславши їм услід кількох підкуркульників та злісних агітаторів супроти радянської влади, рапортував у повіт, що селяни Червоної Комуни дружно і з великою радістю об’єдналися в артілі.
Першими у повіті, а то, може, й окрузі.
Про все це, повторюю, можна було б написати цілу повість, але події нас кличуть вперед, до тридцять другого року, що підніс Данька на багато щаблів угору, підніс так високо, що навіть найближчі друзі (якщо вони в нього були) не насмілилися б його звати Даньком, а тільки Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.
Тож поведемо мову про збори, з яких, власне, й почався стрімкий злет Данька Даниловича.
Збори відбулися в повіткомі, на них були скликані всі комуністи, і стояло на них єдине питання: «Про завдання комуністів у виконанні стрічного пляну хлібопоставок державі».
Данько сидів у першому ряду, так що йому добре було видно всіх членів президії, але не на членів президії дивився жадібно Данько, не на першого секретаря повіткому навіть, а на високого гостя із столиці. Гість і справді був, як жердина, високий і худющий такий, наче всі оті недовиконання та недопостачі, про які йшла мова на зборах, відбивалися на його власнім здоров’ї. Слухаючи промовців, які, наче змовившись, посилалися на те, що був недорід і забрано все, що тільки можна забрати, лишилося тільки на посів та щоб хоч дотягти до нового врожаю, гість усе більше супився, а сірі очі його займалися все лихішим вогнем. Врешті не витримав, щось сердито шепнув секретареві повіткому, і той, миттю зірвавшись, оголосив:
— Слово має секретар Центрального комітету нашої партії!
І перший, піднявши руки над головою, заплескав у долоні.
Секретар ЦК швидко пішов до трибуни, підніс застережно руку: не треба оплесків! не треба! — але зал аплодував гаряче й віддано. Високий гість став за трибуну, прицілився в притихлі ряди нещадним поглядом.
— Товариші, кого я тут чую? Комуністів, вірних бійців більшовицької партії чи агентів куркульні та петлюрівських поплічників? — Густий чорний басище його залунав так несподівано, що Данько аж голову в плечі втягнув. — Ви що собі думаєте, ми повіримо вашим баєчкам, що в селах нема хліба? Пролетаріят вам повірить?
Він, здається, аж задихнувся від одної лиш думки, що в когось могла виникнути така крамольна надія. Ляснув долонею по трибуні, ще більше нахилився до зовсім уже завмерлого залу, нависаючи над головами важкою, довгою тінню:
— Даремні ваші сподіваннячка, товаришочки: не повіримо!..
Потім уже трохи спокійніше продовжував:
— Точиться жорстока, не на життя, а на смерть боротьба з нашим лютим класовим ворогом. Зараз питання стоїть так: хто кого. Або ми його — і тоді побудуємо соціалізм, або він нас — і годі знову в нашій країні запанують капіталісти й поміщики. Так для того ми робили революцію, проливали свою кров у громадянській війні, щоб знову повернутися до старого ладу?! — І вдарив по трибуні, тепер уже кулаком. — Не дозволимо!.. І нічого тут проливати крокодилячі сльози, що селянам загрожує голод! Яким селянам? Куркульським недобиткам, в яких ми заберемо хліб? Так хай поголодують хоч раз, може, стануть не такі пузаті…
— А діти? — несміливо з залу.
— Що — діти? — не зрозумів секретар ЦК.
— Діти теж нехай голодують?
Обличчя секретаря взялося червоними плямами:
— Це провокаційне запитання! Чиї діти? Пролетаря? Незаможника? Чи клясового ворога, петлюрівського недобитка? Чиї діти, питаю я вас? Тут лунали слова, що коли заберемо весь хліб, то в селах почнеться масова голодовка. Це — контрреволюційна пропаганда! В Радянському Союзі голодовки бути не може!
Зал німував, і секретар ЦК знову заспокоївся. Але бас його не посвітлішав:
— Перед нами стоїть історичної ваги завдання: виконати й перевиконати стрічний плян хлібоздачі, рапортувати перед ЦК ВКП(б) й особисто товаришем Сталіном про переможне завершення здачі хліба державі ще до кінця цього року. ЦК КП(б)У покладає всі надії на вас, сільських комуністів. Ми надіємося, що ви це високе довір’я виправдаєте з честю.