Коли високий гість покинув трибуну, секретар повіткому схопився на рівні й знову зааплодував, підіймаючи високо руки. А за ним уже весь зал.
Проаплодували. Секретар повіткому звернувся до присутніх:
— То як, товариші, будемо продовжувати обговорення чи перейдемо до прийняття резолюції?
— Думаю, що поспішати не треба, — втрутився високий гість. — Послухаємо ще товаришів. Може ж, не всі у вас такі маловіри. — І всміхнувся, показуючи, що жартує.
«Пересердився, пересердився», — прокотилося залом полегшено. Комуністи заворушилися, закашляли, пролунав навіть чийсь запізнілий смішок.
— Так хто просить слова, товариші?
Виступати ніхто не поспішав. Переглядались, перешіптувались, а рук не підіймали.
— Чи, може, закінчимо?
І тут Данька наче штовхнуло в спину: «Давай, виступай! Більше такого випадку не буде. Сам секретар ЦК тебе слухатиме!» В Данька враз спітніли долоні, похолонуло в грудях. А рот наповнився слиною.
— То будемо кінчати?
Данькові здалося, що високий гість дивиться прямо на нього. Судомно ковтнув слину з таким відчуттям, наче зараз має стрибнути в прірву, шарпонув до президії руку. Так шарпонув, що аж хруснуло в плечі.
— Ви просите слова? — помітив його руку секретар.
Данько лише кивнув головою: слова застряли у горлі.
— Слово має голова колгоспу імені Жовтневої революції Данило Сокало!
Йшов до помосту — підгиналися ноги. Навіть не дивлячись, відчував уважний погляд секретаря ЦК. Зійшов, учепився в трибуну (все пливло, мов у тумані), закричав:
— Товаришу секретар ЦК!.. — І замовк, не знаючи, що ж далі казати. Думки розліталися навсібіч, він ніяк не міг їх зібрати докупи. — Товаришу секретар ЦК!.. — Ех, знав би високий гість, що Данько ладен життям за нього накласти. Постріляти усіх, на кого він тільки вкаже. — Товаришу секретар ЦК!.. — В залі вже відверто сміялись, і це привело до тями Данька: груди його наповнились злістю: — Ми!.. Комуністи та комсомольці!.. Від імені комуністів та комсомольців села Червона Комуна!.. Ми виконаємо й перевиконаємо стрічний плян хлібозаготівель!.. Удвічі!
Зал так і охнув. Секретар же ЦК схопився за столом:
— Чули?.. Чули, товариші? — І вже до Данька: — Браво, товаришу Сокало! — І заплескав у долоні.
Як зійшов із помосту, як сів на місце, Данько не пам’ятає.
Вже після зборів до нього підбіг верткий порученець:
— Вас кличе секретар ЦК.
«От воно, сталося!» — лоскітно похололо в Данькових грудях. Помітив заздрісні погляди тих, хто почув, що сказав порученець, і наповнився ще більшою втіхою. Вже майже спокійним, майже впевненим у собі зайшов до кабінету першого секретаря повіткому, де на нього чекав високий гість.
Зблизька він був іще вищий. У Данька аж у шиї хруснуло, коли він задер голову, щоб зустрітися з ним поглядом.
— Так ось ви який! Ну, вітаю, вітаю!
Долоня суха і гаряча. Очі теплі й усміхнені. Тільки басище лишився так само густим.
— Як він у вас, товаришу Візний? — повернув голову набік.
Данько теж глянув туди і тільки зараз побачив секретаря повіткому. Вигляд у нього був далеко невеселий, видно було, що одержав доброго прочухана.
— Найкращий наш комуніст, — поспішив відповісти секретар.
— Я так і думав… Отаких би побільше. А що у вас із рукою, товаришу? — бо Данько саме відкинув чуприну, що від великого хвилювання упала на очі.
— Та… — почав був Данько, але секретар повіткому і тут поспішив пояснити:
— То на нього був вчинений замах.
— Стривайте-стривайте, — наморщив лоба секретар ЦК, — це про вас писали газети?.. Читав, читав… Не боїтесь, що повторять?
— Хай тільки спробують! — відповів хвалькувато Данько.
— Ну, молодець, — розсміявся задоволено секретар ЦК. — Отак і треба. Не ми повинні боятися класового ворога, а він хай тремтить перед нами… Так виконаємо плян хлібоздачі?
— Виконаємо! — гаряче пообіцяв Данько. — Умремо, а виконаємо!
— Ну, вмирати нам іще рано. Хай наші клясові вороги помирають. Але спершу повинні віддати нам весь хліб до зернини… До зернини! — повторив з притиском, і очі його стали холодні й нещадні. — А ви, товаришу Візний, допомагайте товаришеві всім чим можете. Такі люди, як товариш Сокало, — золотий фонд нашої партії.
Не на ногах — на крилах полишив повітком Данько. Руку ще грів гарячий потиск високого гостя, в очі світив приязний усміх. «Зроблю! Все зроблю, товаришу секретар! Розіб’юсь, а зроблю!»
В’їжджаючи в рідне село, вже прикидав, з кого почати. Залягали сутінки, і хати, в них поринаючи, наче відступали одна по одній, коли до них наближався Данько, — подалі од вулиці, наче присідали, ховаючись поза спинами. Та Данькові не треба було й придивлятися особливо, де хто живе: «індус» чи колгоспник. Відзначав про себе хати «індусів», з яких треба й починати: шкури дерти, витрушувати все до зернини, незважаючи на сльози й плачі. В ньому ворушився ще не встояний гнів на цих зрадників, що нанесли йому підступного удару в спину: не встиг відрапортувати про поголовний вступ до артілі, як понесли заяви про вихід з колгоспу. І то хай би два чи один — дві третини села полишили колгосп після статті товариша Сталіна «Запаморочення од успіхів». Благав, умовляв, замалим на коліна не ставав перед кожним, у відповідь чув одне й те саме: