— Відпускайте з колгоспу!
— Ну, гаразд, ідіть, — не витримував Данько. — Тільки знайте: будете проситись назад — ми сто разів подумаємо!
— Не буду. Не діждетесь.
«Не діждемось? — запитував завмерлі хати Данько. — А от і діждались!» І вже наперед уявляв, як падатимуть перед ним на коліна «індуси», благаючи не розоряти дощенту, не підмітати останньої крихти, і як він відповідатиме: «Пізно, дядьку, пізно! Раніш про це треба було думати, коли покидали колгосп».
Отакі мстиві картини малювала уява Данькова, коли він повертався селом, і були вони як ніколи солодкими.
А разом муляла думка, чи зможе виконати обіцяне. Вдвічі перевиконати стрічний план — це не жарт. Він уже розкаювався, що зопалу бовкнув про це, стільки хліба навряд чи й набереться в селі, навіть якщо все підмести до зернини, доведеться потрусити й колгоспників, нічого з ними не скоїться, якось переб’ються до нового врожаю, їм не звикати, хіба не налітали під час громадянської продовольчі загони, хіба не трусили — так трусили, що й кров часто бризкала, особливо із тих, твердоздатників, — пережили, не померли, тільки навчилися заривати у землю зерно… «А мабуть, і зараз ховають», — подумав Данько, і вже вчувається йому в настороженій тиші приглушений шурхіт землі, глухі удари лопат. «Ховайте-ховайте, далеко не заховаєте!» Перекинувсь думками на те, як краще організувати бригади, що рушать трусити хліб по дворах, як їх обов’язково озброїти щупами, отакими, що їх показували в повіткомі, — на три метри можна в землю загнати, хоч зернину та дістануть, якщо закопане… «Завтра ж треба й замовити в кузні щупів з десяток, не менше, а післязавтра зранку і рушити… Дамо, товаришу секретар ЦК, стрічний. Кістьми ляжем — дамо!»
Майже весь наступний день Данько не вилазив із кузні: особисто наглядав, як куються щупи. Зробили один, Данько повертів-повертів, попробував загнати у землю: переробити, не те! Аж за четвертим заходом схвалив: «Отакі й робіть. І щоб на кінці кожного була виїмка для зерна». А поки коваль грів чуба, селом з краю в край, від хати до хати котилася чутка: будуть трусити хліб! І люди, які за роки радянської влади вже звикли до того, що в будь-який час до них можуть удертись і підмести все, що тільки в око впаде, люди, яких уже не раз обдирали до нитки (або віддай, або куля межи очі!), хапали мішки, торби з уцілілим після стрічних-перестрічних планів зерном та й металися по хаті, по стайні, корівнику, клуні, городі, шукаючи потемки (тільки по темному, щоб не вгледіло око лихе!) місця якомога надійнішого. Бо то не просто було зерно — то було життя: його, його жінки, матері, батька, дітей, — хай і впроголодь, аби тільки дотягнути до нового врожаю.
Отак метався по хаті й Петро Зачепіжний, батько шістьох дітей, чоловік висушеної щоденною важкою роботою жінки. Він уже побував і в кошарі: найдуть!.. і в сараї — найдуть теж!.. навіть у хлів заглянув — не минуть і хліва! — і знову повернувся до хати. Була глупа ніч, діти давно уже спали — покотом на широкім полу, убогою рядниною вкриті, бо не давала дихнути рідна влада Петрові, гребла майже все в свої бездонні засіки, лишаючи тільки на посів та щоб не подохли од голоду, жінка Одарка стояла сумною Богородицею, в якої щойно розп’яли Сина, над двома лантухами з кукурудзяними качанами.
— Не знайшов, — сказав їй Петро.
— То, може, під піччю?
— Розвалять і піч.
І тут його погляд, що блукав у відчаї по хаті, зупинивсь на порозі:
— Хіба що отам?
Плюнувши на долоні, заходився копати. Спершу довбав твердющу глину, та не просто довбав, а обережно піддівав кожен корж, щоб потім, коли закопає, так само обережно покласти на місце. Потім пішло веселіше. Чорнозем, зроду-віку не копаний, м’яко піддався лопаті, масно лягав на долівку.
Все глибше й глибше заривався в землю Петро, все вищою й вищою ставала гора землі посеред хати, все частіше й частіше заглядала до ями Одарка.