— Mo’, вистачить?
— Візьму ще на штик, — відповідав щоразу Петро. — Щоб ті песиголовці не дістали.
Брав штик, а за ним і другий, і третій — все здавалося мало. Ось уже й по шию, ось уже й голова зникла, й Одарці вже почало ввижатись, що чоловік не яму копає — могилу. Тільки зблискувала тьмяно лопата, викидаючи землю. Врешті глухо, як з того світу:
— Поможи вибратись.
Одарка лягла на край глибоченної ями, подала чоловікові руку.
Вибравшись, Петро сказав:
— Піду по солому.
Вимостили соломою дно, обклали стіни, обережно спустили лантухи ще й зверху прикрили соломою. Засипали землею, і Петро щоразу спускався до ями, щоб добре втоптати. Щоб не осіло, не видало, коли прийдуть оті душогуби. Потім Одарка замішала глини з кізяками, заходилася мазати всю долівку підряд, щоб ота латка не впала у око. Мало що збреде жінці у голову: не діждавшись свята, взяла та й помазала. І в сінях вимазала, і в другій кімнаті — аж удосвіта розігнулася, сполоснула відро, вимила порепані руки. Роздяглася, тихцем лягла поруч з чоловіком, що, здається, вже спав.
«Господи, Господи! Чим ми перед тобою завинили, Господи!»
Подумала про дітей, що їх попереду жде, — щосили вчепилася зубами у ковдру. Щоб не закричати з розпуки.
Данько ж, теж лігши опівночі (допізна виділяли бригади, домовлялися, хто з ким ітиме, з якого краю починати), одразу ж і заснув. Спав так міцно, що не чув, як прокинулись батьки, як возилася мати, готуючи сніданок. Аж коли вранішнє сонце лягло на міцно заплющені очі, схопився мов на пожежу.
Заспав!
Похапцем одягся (ледь не забув почепити нагана), похапцем поснідав, вискочив з хати.
Сонце вже висіло над деревами, і було воно таке червоне та свіже, що мимоволі хотілося усміхнутись до нього. Але не на сонце дивився Данько, він уже думав, чи всі там зібралися, чи не розійшлися часом, його не діждавшись, і розбирала досада. Але побачив здалеку актив, збитий у гурт, і заспокоївся. Там же стояли й підводи — звозити хліб. А над головами активу, наче списи над військом, виблискували гострі щупи: їх тримали в основному комсомольці. Ну, цим їсти не дай — дай отаку лише забавку! Підійшов, весело привітався:
— Усі зібрались, косарики?
— Та мовби усі.
— Учительок щось не бачу.
— Оно йдуть.
Данько оглянувся і побачив двох учительок. «Таки прийшли», — усміхнувся про себе. Учора відмовлялися — мало не плакали. Казали, що в них уроки, що не можуть кинути дітей. «Вам що дорожче: уроки чи хліб для держави?» — спитав їх суворо Данько…
Ідуть. Спробували б не прийти!
— Так-от… — мовив Данько до присутніх. — Нагадую ще раз: промацувать на кожному кроці.
— І печі валяти?
— І печі… Не переробляться — поставлять нові… І той… не лишати нічого.
— А горох чи квасолю?
— А горох-квасоля не хліб?.. Забирати усе! Щоб знали, як артіль розвалювати!.. Ну, рушили.
Рушили. Дві бригади аж у той край села, Данько ж із своєю зовсім близько, за три хати від правління колгоспу. Хату цю вибрав не випадково: в ній жив Петро Зачепіжний. Що перший вийшов з артілі. А за ним уже інші. От цього й не простить Зачепіжному Данько. Довіку.
З Даньком ішов Микита Салій — ніс лопату, і ще два комсомольці: один теж з лопатою, а другий із щупом. Микита вже виріс із комсомольського віку, а в партію не прийняли: там, у райкомі, бовкнув таке, що Данько досі дивується, як Микиту не посадили. На запитання, який основний обов’язок члена ВКП(б), відповів у святій простоті: «Відбирати хліб у людей».
Було ж за Микиту Данькові!
Тепер Салій у нього за кучера. Й охоронця також. Про всяк випадок. Сила ж як у бугая. Бач, іде, всміхається. Ну, це в нього завжди.
Завернули в двір, не стукаючи, увалились до хати. Там саме лаштувалися снідати: господар уже сидів за столом, обліплений дітлашнею, що страх любила їсти разом із татом! Одарка ж якраз діставала з печі великий чавун. Побачивши непроханих гостей, вона так і закам’яніла з рогачем у руках.
— Хліб та сіль! — глузливо привітався Данько. — Не ждали гостей?
— Чого ж, гостям завжди раді, — відповів Зачепіжний. — Ану, діти, посуньтесь, дайте місце…
— Ми вже поснідали, — перебив Данько господаря. — Знаєте, дядьку, чого ми до вас прийшли?
— Скажете, то взнаю.
— Ми прийшли до вас по хліб. За вами ще двадцять пудів хліба.
Зачепіжний звівся, мовчки поліз за божницю. Дістав якісь папірці.
— Осьо, — простягнув їх Данькові.