— Що це? — хоч Данько уже знав, що це за папірці.
— Я з усім розквитався, — пояснив Зачепіжний. — Ще й п’ятнадцять пудів зверху податку одвіз. Осьо і квитанції.
— Запхніть їх, дядьку, собі в гузно! За вами ще двадцять пудів.
— Нема. І пуда нема. Хіба оте, що на посів.
— Те ми й так заберемо.
— А чим же я сіятиму?
— Прийде весна — повернем назад. У нас буде ціліше… А тепер двадцять пудів оддавайте. Ми вже й підводу оно підігнали.
— Нема. І пуда нема. Хіба що мене з дітьми на підводу кладіть.
— Немає? — перепитав з погрозою Данько. — Глядіть, щоб потім не довелося розкаюватись. Тільки вже буде пізно… Востаннє питаю: дасте хліб державі?
— Який? — простогнав Зачепіжний. — Ми вже давно забули, який він і на смак.
— А от ми нагадаємо… Ану, хлопці, давайте!.. Долівку, долівку спершу промацайте! — помітив, бач, що долівку недавно і мазали.
— Що ви робите, люди?! — зойкнула Одарка. Кинула рогача, метнулася до комсомольців, що довбали щупом долівку. — Чи у вас за душею Бога немає?
— Ану, тітко, відійдіть! — гримнув на неї Данько. — Раніше треба було про Бога думати… Шукайте, хлопці, шукайте!
Шукали. Під піччю, під полом, під столом, попід лавою. А коли підійшли до порога, Зачепіжний зблід як стіна. Одарка ж ухопилася за груди.
— Є! — зраділо вигукнув один з комсомольців, коли щуп м’яко ввійшов у долівку. (Погано ж ти, Петре, утоптував землю!) Загнав метрів на два і замалим не впав: далі щуп провалився в солому.
— Так нема, дядьку хліба?
Зачепіжний пригнічено мовчав.
— Ану, хлопці, копайте!
Тепер уже заходився Микита. Взявши лопату, відгорнув плечем комсомольців. А оскільки не вмістився б у тій, що викопав хазяїн, то вибехкав яму майже на півхати.
Коли відгорнули солому та дістали обидва лантухи, Данько, якого вже аж трусило од злості, вибрав найбільший качан, підійшов до хазяїна:
— Так немає, кажете, хліба? — Його душив гнів, він так ненавидів зараз цього чоловіка, що убив би його на місці. Йому вже здавалось, що Зачепіжний навмисне, аби лише зганьбити його, Сокала, в очах секретаря ЦК, закопав кукурудзу. — А оце що?! — ткнув качаном межи очі.
Зачепіжний схрапнув, наче кінь, одступив од Данька. І тоді Данько, зовсім уже знавіснівши, закричав до Микити:
— Бери його, чого стоїш?!
Заголосила Одарка, закричали діти. Микита, так само всміхаючись, узяв позаду Зачепіжного у ведмежі обійми: ні охнути, ні дихнути. Хапаючи повітря, Зачепіжний широко роззявив рота — Данько щосили загнав йому в рота качан, ще й ударив по качану кулаком. У Зачепіжного враз підігнулись коліна, і коли Микита його одпустив, він упав, наче мертвий, додолу. Ноги били в долівку, фарбуючи у червоне качан, що стирчав йому з рота, пузирилася піна…
— Помре, — сказав Микита, коли, підібравши весь хліб та повантаживши на підводу, залишили двір.
— Чорт його не візьме, не вмре! — відповів сердито Данько.
Зачепіжний таки вмер. Не одразу, а десь за три тижні.
Харкав-харкав кров’ю та й зліг. І, може, то й добре, що вмер, бо не бачитиме, як умиратимуть один по одному його діти, почорнілі, опухлі од голоду, як збожеволіла Одарка ходитиме спорожнілим селом, притискаючи до висохлих грудей трупик найменшого сина, пригойдуючи та пестячи його, поки й сама ляже під тином, і тоді її, ще живу, вкинуть у гарбу, повну трупів, та й одвезуть на кладовище, та й згорнуть до великої ями, бо не було уже ні снаги, ні часу хоронити кожного померлого в окремій могилі.
Вимерла половина села, хоч Данькові й не вдалося дотягнутись до обіцяного секретареві ЦК. Незважаючи на те що під кінець люто трусили вже не тільки «індусів» — і колгоспників. Вигребли навіть гамазей з посівним, звезеним од «індусів».
Біографія мого героя була б далеко не повного, коли б я не торкнувся інтимного боку його життя. Він уже був головою колгоспу, а все ніяк не міг підібрать собі пари. І не тому, що народився калікою чи негожим з лиця: батьки не пожаліли Данькові ні здоров’я, ні вроди, і не одна дівка сохла по ньому, але в крові у Данька з діда-прадіда сиділо: не женись на красивій, а женись на багатій, і він, коли б це було до революції, обов’язково висватав би дівку з багатого роду, щоб і собі вибитися в люди, але з приходом радянської влади все стало з ніг на голову, і багатство було вже не радістю, а прокляттям. Багатших відривали силоміць од землі та й турили туди, де Макар телят не пас, багатших позбавляли всіх прав, прирівнюючи до безсловесної худоби, тільки худобі було легше, худобу хоч годували — поїли та держали в теплі, багатших же викидали у сніг, на мороз, у чому були, в чому стояли, не жаліючи навіть дітей, навіть немовлят з колисок викидали. І не допомагало ні те, що багатство було нажите власним горбом, лютою працею, — раз ти, дядьку, багатший од мене, то хай тепер тебе злидні їдять! Тож Данькові не було жодної рації шукати дівку з багатого роду, тим більше що за багатими й слід прохолов, а засилати сватів до якоїсь хай і першої красуні в селі він теж не поспішав. І не тому, що боявся з’їсти облизня (яка дівка відмовить голові колгоспу, найзавиднішому нареченому села!), а тому, що уже дивився на всіх своїх односельців зверху вниз і не збирався родичатися з якимось там дядьком Савком чи тіткою Гайкою. Данько уже накидав парубоцьким оком своїм на міських дівчат, коли бував у районі, бо здавались вони йому з іншого тіста й зліпленими.