Обтрусив шапку од снігу, надів. І тільки надяг, як зверху пролунав уже інший голос:
— Тут можна спуститись?
Голос був як дзвіночок. Таким вітають з добрим ранком або з якоюсь особливо радісною подією.
Я глянув догори: червона в’язана шапочка, червоне пальтечко, червоні чобітки, червона сумочка. Вона аж палахкотіла на фоні ясного неба. Якась екзотична квітка — не жінка. Я мимоволі нею замилувався, а вона, тупнувши ніжкою, вже нетерпляче спитала:
— Так можна спуститись?
Уявивши, як вона зараз покотиться, я щосили гукнув:
— Не можна!
— Але ж ви спустились!
— Так то ж я… Я й то ледь втримавсь на ногах… Краще обійдіть.
— Але ж ви не впали.
Ну що за вперта істота!
— Якщо хочете звернуть собі в’язи…
— Але ж ви не звернули!
— Так то ж я. Я все ж таки чоловік, а ви жінка.
Останнього не слід було б, мабуть, казати: не встиг я закінчити, як вона ступила на лід.
Її крутонуло так, наче вона стала на дзиґу. Червона сумочка злетіла під самісіньке небо, пальтечко майнуло червоними полами вище плечей. І, звісно ж, вона одразу впала. Спершу їхала головою донизу, потім її розвернуло, пальтечко, спідниця закотилися десь аж під шию, червонющі, наче пошиті з новісінького прапора, панталони запалахкотіли на сонці. Я мимохіть витріщив очі на те вогняне диво, а вона отак і під’їхала мені під самісінькі ноги.
— З приїздом!
Я зняв шапку й розкланявся. А поруч сміявся, дриґаючи ногами, малюк.
Якусь мить вона ошелешено дивилась на мене. Ні, скоріше крізь мене, нічого ще, мабуть, не бачачи.
— Дуже забились? — нахиливсь я до неї. — Дайте руку.
Погляд її прояснився, лице спалахнуло.
— Одверніться!.. Як вам не стидно!
Отакої, я іще й винен!
Одступивши, я одвернувся. Щось мені не дало одразу ж піти од цієї сердитої жіночки.
— Я ж вас попереджав.
— Нічого ви мене не попереджали! — Вона вже, чутно було, обтрушувалась.
— Хоч ноги цілі?
— А вам хотілося, щоб я й ноги поламала? Ну, знаєте!..
— Пробачте, я запізнююсь, — сказав якомога холодніше. — Надіюсь, вам моя допомога не потрібна?
— Не потрібна. Ідіть, ради Бога!
Пішов уже зовсім сердитий. Не оглянувшись навіть, хоч мені хотілося ще раз подивитись на неї.
Потім, на лекції, а пізніше вже й по дорозі додому, вона вперто спливала на пам’ять. То бачив її на гірці, в снігу, отакою екзотичною квіткою, то вже внизу, з червоними як жар панталонами, і мені чомусь здавалося, що я повівся не так, як слід було б повестися, ну, хоча б ота фраза «з приїздом», хоч я, далебі, й на думці не мав з неї глузувати. Мені чомусь було прикро, що вона на мене розсердилась, хоч, здавалося, що вона для мене? Одна з випадкових зустрічей, які ковзають по нашому життю, не лишаючи жодного сліду.
Вже вдома, коли сів обідати і дружина подала до борщу червону перчину, я одразу ж згадав оту жіночку. Як вона наїхала на мої ноги червоними як жар панталонами.
— Ти чого посміхаєшся?
— Я? Посміхаюсь? Далебі, й не помітив.
І тут нечистий смикнув мене за язика розповісти про гірку.
— Ну й зустріч у мене сьогодні була!
Почувши про жінку в червоному, дружина одразу ж нашорошила вуха. Серйозний сигнал, який повинен був би мене зупинити, але мене, як то кажуть, понесло. І коли я дійшов у своїй розповіді до панталон, обличчя дружини взялося червоними плямами:
— І тобі не сором?
— Причім тут сором? Вона ж сама на мене наїхала!
— А ти, радий, стояв і облизувався!.. Не думала, що ти такий. Заглядати під чужі спідниці…
— Постій!..
Та вона вже не хотіла мене слухати:
— Як тебе студенти й витримують!
— Та постій же!..
— Ти, може, й там заглядаєш студенточкам…
Останнього я не міг уже витримати. Пожбурив перчину, що саме збирався опустити в тарілку, зірвався з-за столу. Пішов до свого кабінету, закипаючи праведним гнівом.
Ми, звісно, невдовзі й помирилися, хоч дружина потім частенько згадувала оті панталони. Її чомусь особливо обурювало те, що вони були червоного кольору.
— Спеціально пошила, щоб ловить чоловіків!
Минав час, жінка в червоному все рідше й рідше спливала на пам’ять, і, коли б не трамвай, життя моє продовжувало б котитись звичною колією.
Я вже згадував, що на роботу мені доводилося добиратись трамваєм. А що таке наш радянський трамвай, та ще в години пік, незнайомій з цим видом транспорту людині не те що важко уявити, а навіть не може приснитися в найстрахітливішому сні. Ми живемо в якомусь перевернутому догори ногами світові, де треба докладати надлюдські зусилля, щоб зробити найзвичайнісіньку річ. Купити, для прикладу, пляшку молока чи сісти в той же трамвай, коли всі поспішають на роботу.