З того вечора Сокало й дня не міг прожити без Галі (так звали дівчину). Та й вона все прихильніше ставилась до нього. І коли одного разу Данько Данилович запитав, чи піде вона за нього заміж, Галя вперше серйозно глянула на нього, в свою чергу спитала:
— А ревнувати не будете?
— Чого б я мав ревнувати?
— Бо я уже мала хлопця.
Новина, як то кажуть, не дуже приємна, але Сокало без цього дівчиська вже не міг прожити і дня. Тож справили комсомольсько-партійне весілля (Галя була комсомолкою), і в затишному будинкові тому появилася молоденька хазяєчка, така метка та рішуча, що батькам скоро й місця не стало: довелося переселитися назад у село, добре, що хати не продали. Сокало дуже швидко примирився з тим, що вона не була уже дівчиною, тим більше що Галя виявилась круглою сиротою, тож із цього боку ніщо не загрожувало успішній кар’єрі Данька Даниловича.
Дітей вони так і не встигли нажити, як почалася війна. Данько Данилович, коли почали евакуйовуватися установи, запропонував і Галі виїжджати на Схід разом із сім’ями начальства районного, але вона рішуче відмовилась: «Якщо уже й їхати, то тільки разом!» Сокало ж евакуюватися повинен був у останню чергу, простеживши за тим, щоб німцеві не лишилось нічого, він до серця узяв заклик товариша Сталіна все палити й нищити, щоб ворога стрічала суцільна пустеля, байдуже, що в пустелі тій лишалися наші ж люди, яким треба було десь жити і щось їсти. Сокало мотався по селах, пильнуючи, щоб не лишилося в полях і клаптика хліба неспаленого, цілого корівника або стайні, наче в тому корівникові або стайні мали жити німці. Сокало, якби його сила та воля, спалив би всі села дощенту, а про те, щоб роздати людям хліб з колгоспних комор чи віддати якусь там худобину, не могло бути й мови. «Німців ждете? Для ворога запасаєтесь?!» — кричав, скаженіючи, Сокало і пускав червоного півня під стріхи гамазеїв та стаєнь, а худобу, яку не встигли погнати на Схід, особисто пристрелював.
Улетів отак і в рідне село і визвірився на Вустю, котра стала замість нього головою колгоспу:
— Чого не евакуювалася? Німців виглядаєш?
Вустя так і не вийшла заміж, в ній назавжди поселилася образа на чоловічу половину роду людського. Всю свою материнську любов вона віддавала поросятам, телятам, курчатам: жоден колгосп не мав такого доглянутого молодняка, як у Вусті. У неї у хаті вічно товклося як не хворе теля, то зачухане порося.
— Зараз же збирайся в дорогу!
Вустині неціловані вуста зав’язалися вузликом:
— Не поїду.
— Ти що?! — закричав Сокало. — Ти думаєш, що кажеш?
— У мене телята лишились.
— Які ще телята?
— Молочні. Не гнати ж їх у дорогу. Пропадуть, — схлипнула Вустя.
— Ти що, лишила телят? Та ти знаєш, що тобі за це буде?! Та тебе розстріляти на місці!..
— Стріляйте. А телят не пожену на погибель.
Ну що робити з божевільною бабою? Сокало полаявсь-полаявсь, потім, щось вирішивши, заспокоївся:
— Пішли.
— Куди? — спитала Вустя: вона вже подумала, що він її зараз стрілятиме.
— До телятника, куди ж іще.
Телят було з півсотні, не менше. Ясні, наче вмивані, мордочки, довірливі очі. Вони так і потяглися до Вусті. Сокало зачинив двері, підпер їх кілком.
— Навіщо ви те зробили? — стривожилась Вустя.
— Зараз побачиш.
Дістав запальничку трофейну, що подарував йому один капітан з частин відступаючих, крутонув коліщатко. Підніс гострий язичок полум’я під стріху.
— Що ви робите?!
Вустя вже не питала — кричала. І не встигла стріха взятись полум’ям, як вона, турнувши Сокала, підскочила, збила полум’я.
— Ти що?! — закричав у свою чергу Данько Данилович. — Ти що собі думаєш?! Ану відійди!
— Не відійду!.. Не пущу!..
Вустя важко дихала, хустка збилася аж на плечі, очі горіли вже зовсім як у божевільної.
— Відійди, кажу!
— Не дам!
Сокало зайшов з іншого боку, Вустя за ним. Ударила по руці, вибила запальничку.
І тоді Данько Данилович вихопив наган. Хотів лише полякати… лише відігнати збожеволілу бабу… та палець смикнувся сам собою і постріл ударив як грім. Вустя гойднулася, впала йому прямо під ноги…