— Перевіряли?
— Ото, скільки разів! — хвалькувато відповів Іван. — Як село, так і поліція. Давно б уже сидів у тюрязі, аби не вона… Дайте сюди, бо ще помнете!
Сокало неохоче віддав перепустку Йванові. Йому б отаку!..
Вирішили й заночувати під стогом, бо вже зовсім звечоріло. Іван розв’язав важкенного «сидора», став пригощати Сокала:
— Їжте, бо у вас, видать, за душею й крихти немає!
Сокало їв. Свіжий хліб, смак якого він встиг і забути, сало, цибулю. Пиріжки з картоплею. Круто зварені яйця.
— Багато живеш.
— Та люди не жаліють — дають. Зайдеш у село, то вже нагодують.
А він обходить села, мов затаврований. Йому б отакий «аусвайс»!
Не спиться, не спиться Данькові Даниловичу…
Такому й без «аусвайса» нічого не скоїться… Відкритись, розповісти, хто він такий? Ти ж простий собі чоловік, тебе й так не зачеплять, а я секретар райкому. Попросити по-людському… Бо мене, мене розстріляють, як зловлять!.. Ні, не дасть. А якщо й дасть, коли пригрозить наганом, то в перше ж село побіжить у поліцію: «Ловіть секретаря райкому!» Недаремно ж на німців гнув спину. Жаль, не провалили черпаком отим голову. Зрадник!.. Через отаких і війну програємо…
Сопе… С-скотина безсовісна! Що йому до того, що секретаря райкому можуть упіймати й повісити! Лупатиме своїми баньками волячими, роззявлятиме цікавого рота…
І так зримо уявив себе вже під шибеницею, з петлею на шиї, що аж задихнувсь од ненависті до сонного Йвана. «Треба кінчати!» Голова холодна й ясна, він уже знав, що зараз зробить. Бо зрадникові кара одна…
Коли все було скінчено, розстібнув бічну ту кишеню й дістав «аусвайс». Уже відійшов кілька кроків (заснути поруч із трупом не зміг би все одно), як згадав про «сидора». Повернувся, підняв біліючий клунок, закинув за плечі.
Довго йшов, лишаючи за собою подалі стіг. Набрів на невеликий стіжок, з головою зарився в солому й одразу ж заснув.
Мов провалився у яму…
Вранці, прокинувшись, витрушував довго солому, вибирав із чуприни. Поснідав, що було в «сидорі» (про Йвана намагався не думати: зрадник, туди йому й дорога!), пішов не в бік райцентру, а до свого села. Надумався пробратись до батьків (хата на краю села, так що можна непомітно й підкрастися) і попросити матір, щоб сходила по Галю. А вже потім удвох рушати на Схід. Та й у село не зразу заходити, а, підкравшись ярком, роздивитися що і як, а тоді уже йти. Ярочок хоч і неглибокий, але веде майже до садиби батьків.
Ще по дорозі викинув наган. Тепер, коли в нього була перепустка, зброя могла тільки накликать біду.
Добравсь до ярка, йшов, прислухаючись та придивляючись.
І тут сталася зустріч, про яку він побоявся б і подумати. Все що завгодно, тільки не це!
Вони наче сиділи у засідці, на нього чекаючи.
— Стій, хто такий?
Два поліцаї, один у літах, а другий зовсім ще хлопчисько. Дві білі пов’язки з чорними орлами і свастиками. Дві гвинтівки, націлені на нього.
— Документ!
Холонучою рукою дістав «аусвайс». Старший поліцай опустив гвинтівку, взяв документ. Довго вивчав, ворушачи губами.
— А чому Іван?
У Данька Даниловича й губи отерпли. Ледь ворушачи ними, сказав, що таки Йван, бо так його охрестили.
— Іван, — повторив поліцай, і очі його глузливо зблиснули. — А Данька часом не знаєш?
«Пропав!» — зблиснуло в Сокала у голові.
— Якого Данька?
— Не знаєш?.. Зате я добре знаю… Давненько ж ми не зустрічалися з тобою, товаришу Сокало… Ну, з прибуттям!.. Прийшов перевіряти, чи не вкопав я знову хреста замість прапора? Що ти його й обісрав.
І тут наче полуда спала з очей Данька Даниловича: перед ним стояв Василь Коваленко. Постарілий, із сивизною у вусах, але — Коваленко.
— Тата мого за що розстріляв?
— Я не стріляв…
— Не стріляв, тільки під кулю підставив!.. Людської ж крові на тобі! Як тебе й земля носить такого?
Сокало мовчав. Усе у ньому обмерло, все довкола померкло. Подумав про Галю, якої йому вже не бачити, і такою тугою, такою смертною тугою пойнялося все його єство, що хоч зараз у могилу.
— Ну, пішли. Та не здумай втікати! Ану, руки назад!
Спиною, потилицею відчував Данько Данилович націлені в нього гвинтівки. Крок… іще крок… і дві кулі упнуться в нього. Пожбурять на землю, в прах, у небуття.
— Куди ви мене ведете? — врешті не витримав: відчував, що от-от підламаються ноги.
— У район, куди ж іще таку цяцю вести!
Хоч як дивно, відчув полегшення: зараз не вбиватимуть.
Минули хату, що в ній жили батьки Данька Даниловича, пройшли мимо покинутої садиби Петра Зачепіжного, дійшли до хати покійної Вусті.