То на Курили, молоденьким ще офіцериком, з такою ж юною дружиною: півроку в тісному наметі, де ні розминутись, ні повернутися, де уночі все крижаніло з холоду, а вдень напікало так, що дим ішов з голови, поки побудували заставу і вони поселилися в кімнатці, три на чотири, в якій ледве умістилось металеве односпальне ліжко, дві саморобні табуретки й столик. Та якою затишною здавалася щоразу молоденькому Миколі Захаровичу ця кімнатка, коли він повертався під ранок із почорнілим од морозу обличчям, як тепло дихали й вимита до гарячого блиску підлога з дешевенькою, од порога доріжкою, і сніжно-біла фіранка на єдиному вікні, й електричний паруючий чайник та два алюмінієвих кухлі, що довірливо тулилися один до одного. І Надюша, розімліла зі сну, зустрічала його на порозі, допомагала звільнятися від задубілої шинелі, одтирала задубілі пальці гарячими своїми долоньками. Потім вони сиділи на ліжкові, притулившись одне до одного, пили, обпікаючись, міцно заварений чай, і Микола Захарович відчував себе найщасливішою у світі людиною.
То на Східний Памір, на кордон із Китаєм, де за десятки піднебесних кілометрів не зустріти живої душі й де у первозданному хаосі перемішалися долини й гори. Тут щоденно доводиться складати іспит на виживання, — безконечні сім років на відрізаній від усього світу заставі, де єдиною розвагою для молодої ще жінки могли бути хіба що встановлені статутом щоденні наряди на охорону державних кордонів.
І жодної скарги, жодного докору за всі оті роки — на поламане власне життя розпещеної панянки з великого міста, яка блискуче закінчила консерваторію і якій викладачі пророкували велике майбутнє. Тендітна ця росіяночка, котру щиглем можна було перебити й котра народилася, здавалося, для того, щоб ніжитися в розкошах, вона хоробро пірнула в суворе життя дружини прикордонника з вічною невлаштованістю, з відсутністю найелементарніших побутових умов, коли іноді бракувало кухля води не те щоб сполоснути обличчя, а щоб напитися. Коли за вікном один і той самий краєвид: висушена на камінь долина, замкнена неприступними горами.
І так — день у день, рік у рік… Весна, літо, осінь, зима, не схожі на ті, що в інших горах, в інших долинах, наче проказують: тобі тут місця немає, ти тут пропадеш. Навіть офіцери, здорові, повні сил чоловіки, нерідко спивалися, топлячи в горілці чорну безвихідь. Що вже сказати про неї, живцем вихоплену із світу музеїв, театрів, кіно, затишних, як кубельця, квартир, людних, яскраво освітлених вулиць!
Та вона стоїчно все переносила, в неї це було в генах, чи що: приживатися навіть на камені. Відчувати себе вдома скрізь, хоч куди б її занесло. Де я, там і Росія.
Мадюдя не втомлювався нею гордитись: особливо йому лестило те, що вона, з інтелігентної російської родини, завиграшки поріднилася з ним, колишнім селюком із Кобеляків, який ще у військовому училищі відчував власну неповноцінність, власну ущербність тільки тому, що мав нещастя народитися українцем. З першого ж дня його прозвали хахлом, і так хахлом він училище й закінчив. І хоч у тому слові, як правило, не було ні злоби, ні якоїсь особливої зневаги — просто хахол як ознака твоєї належності до іншої нації, як узбеки, казахи, киргизи — всі поголовно чурки, — воно, слово те, завжди його ранило. Варячись в училищному казані, він щосили намагався позбутись ознак селюка, що видавали його з головою. Особливо отого проклятого українського «г», за яким безпомилково впізнавали, хто він такий. І невдовзі навчився так твердо те «г» вимовляти, що міг би позмагатись з будь-яким росіянином.
Ще на першому курсі його провідала мати. Забилася за сотні кілометрів, вихопившись із глухого села, відрізаного від цивілізованого світу таким чорноземом, що в негоду, в дощі, добратися до нього можна було хіба що на тракторі. У плюшевій чорній «дижурці», у вовняній хустці і стоптаних чоботях, з двома клумаками через плече (клумаки були такі, що коли Мадюдя взяв їх до рук, то аж присів), вона стояла під ворітьми, терпляче виглядаючи сина. Він ще здалеку її упізнав (гаряче хлюпнуло в груди) й одразу ж оглянувся на високі вікна училища: раптом здалося, що весь його курс прилип до тих вікон. Тому і повів свою матір не в двір, не в спальний корпус, як це робили курсанти, а подалі од вікон, попід високим парканом, де ніхто не міг їх угледіти.
І тут Мадюді, який ось уже півроку не був у селі й бачив лише міських жіночок, впало в око, яке в матері старече обличчя. Матері не було іще й сорока, а постав поруч із нею сорокалітню дамочку з міста — небо й земля. Наче всі на світі вітри — і зимові, й осінні, і літні, нещадно холодні й посушливі, — лишали злий слід на цьому обличчі, всі незгоди та клопоти лягали глибокими зморшками, що вже не вигладяться довіку, не затушкуються жодними кремами (та й який там, Господи, крем! Мати не знала б, куди й подітись од сорому, коли б хтось узяв та й намазав кремом їй вид). Матері можна було зараз дати і п’ятдесят, і шістдесят: недарма ж у селі двадцятилітніх жінок звуть уже тітками, чоловіків того ж таки віку — дядьками, а як стукне за сорок, то й зовсім уже баба чи дід.