— Я, мамашо, задержусь. Ложитесь спать без меня.
— Іди вже, сину, йди, бо спізнишся. — Та й перехрестить крадькома сина услід: ніщо, кажуть, так не оборонить, не збереже, як хрест материнський.
— Не бойтесь, ничого со мной не случится.
І до матері, й до односельців Мадюдя підкреслено звертався лише по-російському, хоч іноді й проскакували українські слова. Ну, та це діло наживне, ось іще один рік побуде в училищі — так освоїть бажаний «русский», так ним перейметься, що українська уже й слух йому різатиме. «Как-как вы сказали?» — зневажливо морщитиметься. Тож, заспокоївши матір, Мадюдя виходив надвір, назустріч вечірньому сонцю, що, чисте, ясне, якесь аж замріяне, обережно лягало на зелені верхів’я дерев, боячись їх поламати, і здавалося, що весь світ не зводить з того дива заворожених очей.
Повертався коли опівночі, а коли й під ранок. Ішов — губи припухлі обережно торкав: бісова Валя так цілувалася, що й земля під ногами гойдалась. Чи їх там, у медичному, цього спеціально навчають?
Під кінець домовились твердо: як тільки Мадюдя закінчить училище, так і поженяться.
Довго пам’ятав Валю Мадюдя. Снилася майже щоночі, щодня виглядав од неї листа, сам писав регулярно, та згодом образ Валин став трохи тьмяніти, бо прихильна доля взяла та й звела його з Надею — не якоюсь там «фершалкою» з Богом забутого села, яка до ладу й говорити не вміє «на человеческом», а з міською інтелігентною дівчиною-росіяночкою: Мадюдя аж виріс од цього у власних очах. Тож Валі було написано листа: «Извини, дорогая, извини и забудь, что между нами было, ибо встретил я настоящего человека, свою, так сказать, судьбу…» Валя більше й не писала, а коли приїхав другого літа до матері, то дізнався, що його колишня любов перебралась в інше село.
З Надею ж розписався по закінченні училища. Не справляли бучного весілля: просто сходили до загсу, а звідти по чемодани (в Мадюді — один і в Наді — один, ото й усього нажитого ними добра) та й на вокзал, на Москву, до батьків молодої. Надя, щоправда, казала спершу їхати до нього в село, та Мадюдя її переконав, що краще почати з Москви, бо й поїзд же йде на Москву, а не на Київ. І вже в Москві доти відкладав поїздку на батьківщину, доти зволікав, поки не лишилося й часу їхати до матері.
Мадюдя, може, й повіз би молоденьку дружину в рідне село, та якби ж їхній куток не називався Висранцями. Як подумає, що Надя дізнається, що це й чоловік її висранець… У селі ж не приховаєш нічого, рано чи пізно, а їм таки пролунає услід, коли простуватимуть попідручки вулицею: «Куме, а хто то пішов?» — «А ви й не пізнали? Та то ж висранець Микола Мадюдя!» Та голоси ж, голоси: на одному кінці села скаже, а на другому виляски йдуть!
Так і не побувала Надя в чоловіковому селі, не побачила свекрухи. Мати, спасибі їй, невдовзі й померла, і Мадюдю перестала мучити совість. Злітав на похорон (Надя вже була в тяжі), замовив у районному комбінаті пам’ятник, ще й напис лишив: «Анна Николаевна Мадюдя. Помним, скорбим. Сын, невестка». Продав за півціни хату та за тиждень і повернувся.
І більше в село ні ногою. Обірвав за собою з корінням.
Син народився за три роки до смерті генералісимуса Сталіна. Коли єдиний на заставі репродуктор захлинатиметься од тужливих мелодій, а гори довкола здаватимуться особливо мовчазними й скорботними. Мадюдя ходитиме як ніколи розгублений; смерть людини, яка була для нього вища за самого Господа Бога, обвалить увесь світ, він боятиметься й думати, що ж тепер буде — не тільки з ним, а з усією країною. Це все одно що серед білого дня раптом згасло б сонце і в небі замість живодайного вічного світила моторошно зачорніло бездонне провалля.
Сина він ждав, як не ждав, мабуть, жоден батько на світі. Саме сина, а не дочку. І не тільки тому, що син носитиме його прізвище і продовжить його рід, а й ще з однієї потаємної причини, про яку не смів зізнатись нікому. Навіть власній дружині.
Якось Мадюдя прочитав у газеті про жінку з далекого сибірського села, яка народила сина й назвала його Йосипом — на честь великого вождя всіх народів. І, щаслива та горда, послала в Кремль телеграму.
За якийсь час надійшла відповідь від самого товариша Сталіна. Великий вождь дякував жінці, бажав своєму тезкові здоров’я і посилав йому «на зубок» ні багато ні мало — сто тисяч карбованців!
Отоді й загорівся Мадюдя назвати свого майбутнього первістка теж Йосипом. Був не настільки наївний, щоб надіятися на сто тисяч карбованців. Знав, яка злива телеграм проллється на голову товариша Сталіна після тієї замітки: всі жінки віднині намагатимуться родити тільки Йосипів.