Тіпнула конвертом — випала коротенька записка од сина:
«Мама, папа, знакомьтесь — это Оксана. Со вчерашнего дня моя законная жена. Если бы вы знали, как я счастлив! Надеюсь, что и вам она очень понравится. До скорой встречи. Обнимаем, целуем. Оксана, Вилен».
— Ну вот, — тільки й мовив Микола Захарович. Надія ж Іванівна пожбурила фото на стіл:
— Дождались! Дура я, дура! Все тянула, не ехала. Вот и дождалась! Он же еще мальчишка!.. На могилу ходила!.. Вилен ей нужен был, а не могила!
— Что же нам делать? — спитав розгублено Микола Захарович: в усьому звик покладатись на свою половину.
— Что делать! — пирхнула Надія Іванівна. — Уже все и без нас сделалось… Порадовал сынок!.. С родителями не посоветовавшись.
— Может, послать телеграмму? — запропонував несміливо Микола Захарович. — Поздравить…
— Вот ты и поздравляй. А меня, ради Бога, избавь…
І Мадюдя засів писать телеграму. Писав від обох. «Поздравляем, целуем, желаем большого семейного счастья. Ждем в гости. Мама и папа». Знав, що Надія Іванівна покипить-покипить та й охолоне. Рідний же син, ним тільки й дише.
Вілен привіз їм невістоньку посеред літа, коли ринкові прилавки заповнили ранні огірки й помідори, молоденька картопля й туга, червонобока редиска. Ціни, щоправда, ще «кусались», але заради довгожданих гостей можна було й трусонути сімейним бюджетом. Надія Іванівна притягла повен кошик, ще й м’яса там же купила: на шинку свинини та на печеню телятини. Варила і смажила до пізньої ночі, а другого дня, з раннього ранку, стали накривати на стіл. Заставили салатами, ковбасами й шинкою, голландським сиром і заливною, під лимонником рибою, баликом та ікрою, а в центрі, поруч із вазою з квітами, — дорогий французький коньяк з профілем Наполеона на пляшці, «Чорний доктор» і рожевий мускат, привезені Мадюдею з Криму. В духовці ж стояло тушковане м’ясо із сливами (з язиком проковтнеш!), молоденька картопля. Ще й пиріжечки вигрівались в постелі, накриті подушкою: і з свіжою капустою, і з квашеною, з м’ясом і з рисом та яйцями. Від самого тільки вигляду та запаху почнеш слину ковтати!
І посуд розставлений: тарілки більші й менші, пузатенькі бокали під коньячок, стрункі чарки під вино, — сяє кришталь, виблискує фаянс, матово відсвічують начищені ножі та виделки.
Стіл — не сором посадити й маршалів!
Микола Захарович обійшов востаннє довкола, прискіпливо видивляючись, чи нічого не забули поставити, ще раз поправив стільці, що й так стояли як солдати в шерензі, і лишивсь задоволений. Надія ж Іванівна все чаклувала перед люстерком: скоро їхати на вокзал, зустрічати дорогих гостей. Позавчора просиділа півдня в перукарні, повернулася зла як оса (перукарка взяла поза чергою двох знайомих вертихвісток, примусивши її, «жену подполковника», ждати три довгі години), зате з розкішною зачіскою, і тепер, напарфумлена, підфарбована, аж помолоділа на вид, приміряла то одну сукню, то другу і скаржилася вголос, що сукні всі до одної позбігались у талії. «Не в платьях, голубонька, дело», — хотів зауважити Микола Захарович, та вчасно прикусив язика: давно вже пересвідчився, як болісно сприймає дружина будь-який натяк на старість. Натомість підійшов до іншого люстра, уважно подивився на себе.
Опасистий підполковник із ледь сивими скронями виднівся в тому люстрі, ще й підборіддя одвисло на комір парадного кітеля. Роздобрів, роздобрів Микола Захарович на штабних харчах: навіть ідеально пошитий мундир не міг приховати помітного черевця. Хоч як стерігся, хоч як катував себе щоранковими фізичними вправами, обливався крижаними душами — інспекційні поїздки з ритуальними застіллями давалися взнаки. І хоч скільки картав себе потім Мадюдя, повертаючись із чергового відрядження, зарікався покінчити з цим «безобразием», під час поїздки наступної повторювалось те ж саме. Він уже давно звик до того, що коли його проводжали, то обов’язково вслід за ним заносили до вагона важкенні пакунки, споряджені щедрими господарями, і коли б щось перевернулось на світі та вслід за ним не внесли б нічого, Микола Захарович довго розглядав би порожні полиці, не вірячи власним очам.
«Надо кончать!» — вже вкотре подумав Мадюдя, невдоволено одвертаючись од люстра. Не про пакунки, звісно, подумав, а про застілля.
Надія Іванівна приміряла чергову сукню.
Хвилинна стрілка підбиралася до десятої години.
— Время, Надюша, — показав на годинник дружині.
— Сама знаю, что время! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Ты можешь не торчать над душой?
— Опаздываем ведь! — сказав, страждаючи, Микола Захарович.