— Не опоздаем. — Надія Іванівна почала поратись із сукнею ще повільніше. Для чогось підійшла до вікна, стала уважно роздивлятися тканину проти світла. — Не стой за спиной!
— А где же мне еще стоять? — спитав розгублено Микола Захарович.
— Где угодно, только не надо мной. Я начинаю теряться, когда ты торчишь над душой!
Сукня була врешті вибрана, дійшла черга до брошки. Їх зібралося в Надії Іванівни з добрий десяток.
— Как ты думаешь, с аметистом подойдет к этому платью?
— Подойдет! — не дивлячись, відповів Микола Захарович. «Господи, сколько можно возиться!»
Надія Іванівна одразу ж відклала аметистову брошку. Натомість узяла з сердоліком.
— Еще пять минут — и мы опоздаем! — почав закипати Микола Захарович.
— Не опоздаем, — відповіла Надія Іванівна, приміряючи брошку. То так її тулила, то так.
Тамуючи стогін, Микола Захарович лише зітхнув. «Она это нарочно!» Глянув на годинник: пів на одинадцяту!
— Я готова! — весело сказала Надія Іванівна. — Чего же мы ждем? — Наче він затримував, а не вона.
Збігли з четвертого поверху, скочили до машини.
— Гони! — гаркнув шоферові Мадюдя. Дружина ж сиділа наче медом помазана.
— Колюнька, ты не забыл, в каком вагоне они едут?
— Не забыл! — буркнув Микола Захарович: йому вже й на світі жить не хотілось. Одвернувсь од дружини, похмуро дивився на людей, на машини, будинки, повз які проїжджали.
На перон вибігли разом із поїздом. Все повільніше, повільніше пропливали вагони, переповнені чужими обличчями, що поприлипали до вікон, і нарешті — «Вот они!» — Вілен із невісткою. Однією рукою притримує її за плечі, а другою махає до батьків. Вистрибнув потім із вагона з важенним чемоданом у руці, другу подав Оксані, й усі, хто стояв коло вагона, дивилися тільки на неї. Миколу ж Захаровича знову обпалила краса синової дружини.
— Мама, папа, знакомьтесь: это Оксана! — В голосі сина лунала закохана гордість.
Микола Захарович доторкнувся губами до ніжної щічки (на більше не осмілився), жінки обнялися.
— Ну, как вы доехали?
— Прекрасно! — відповів радісно син. — Правда ж, Оксано?
Оксана, всміхнувшись, кивнула, що правда. Обоє були в тому стані, коли все на світі здавалося прекрасним.
Ще по дорозі, коли їхали додому, Мадюдю щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не «на русском», а по-українському. Та ще й західницьким діалектом. «Она что, не знает русского языка? — здивувався Микола Захарович. — Не может этого быть!» Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина.
— Ну что, наговорились? — запитав тихенько дружину, коли молодята зникли у спальні: перевдягтися з дороги.
— Я ничего так и не поняла, что она мне отвечала, — розгублено відповіла Надія Іванівна. — Все равно что с глухонемой… Она что, нарочно?
Микола Захарович лише знизав плечима. Він сам, від народження українець, іноді не міг до ладу втямити, що відповідала невістка. А що вже тоді казати про Надію Іванівну, яка досі не засвоїла жодного українського слова? Та й нащо її, ту мову, засвоювати, коли на вулицях Києва лунає тільки російська? Озовися в людному місці по-українському — мало того, що витріщать очі, ще й обізвуть бандерівцем. Та й невістонька добра: бачила ж, що батьки розмовляють «на великом русском», то невже так важко було відповідати тим же, «могучим»? Хай там, на Памірі, в далекій Азії, в кишлаках глухих, трапляються досі чучмеки, які по-російському анітелень, а це ж усе-таки Європа! Вивчають же російську в школі!.. «Не из националистов случайно?» — аж похололо на душі в Мадюді. Не за себе стривоживсь — за сина: міг же на рівному місці зламати кар’єру. «Только вряд ли», — заспокоїв себе одразу ж. Того, першого її чоловіка і хвилини не тримали б у органах при першій підозрі, що його дружина до чогось такого причетна. З якимось «не советским» душком. «Нет, не может зтого быть! — заспокоїв себе остаточно Микола Захарович. — Просто нашла на девку блажь». Він аж вдячний був зараз тому попередньому її чоловікові, який таким робом перевірив лояльність невістки.
— Так что, пора и к столу? — весело мовив до молодят, які появилися зі спальні. Вілен у костюмі спортивному, якийсь мов аж вищий, стрункіший. Оксана в скромненькому халатикові — все одно очей не одвести од бісової дівчини. — Не возражаете?