Не один раз побував у невістки та сина в гостях і Микола Захарович: коли випадало службове відрядження на Закарпаття. Одного разу (онукові йшов уже сьомий рочок) завів мову про суворовське. Син наче й не заперечував, сам же колись там навчався, невістка ж і чуть не хотіла:
— Я хочу, щоб мій син виріс свідомим українцем. А не перевертнем.
Микола Захарович хоч і проковтнув мовчки «перевертня», але не простив цього Оксані довіку. Залишившись наодинці з Віленом, прямо сказав:
— Она страшный человек. Законченная националистка.
Вілен насупився так, наче не Оксану — його обізвали націоналістом.
— Отец, а тебе не кажется, что ты неправ?
— Вот-вот, она и тебя уже перевоспитала! Вспомни, кто ты. Ты русский, русский! Твоя мать чистокровная россиянка. Гордиться надо такой матерью.
— А ты?
— Ну, я… Ты ведь знаешь, кем я был до знакомства с твоей матерью? Деревенским парнем, хохлом неотесанным…
— А разве зто так плохо?
— Что плохо?
— Происходить из деревни!
— Мне было плохо… Тебе, к сожалению, этого не понять.
— Отец, ти в родном селе давно был? Мне бы хотелось съездить туда.
— К кому? Твоя бабушка давно умерла. А дед на фронте погиб. Защищая, между прочим, и твою Оксану.
Син пропустив останнє зауваження повз вуха. Допитувався далі:
— А товарищи там твои остались? С которыми в школе учился. Неужели тебя не тянет побывать в родном селе?
— Не тянет! — Розмова ставала для Мадюді дедалі неприємнішою.
— Я иногда думаю, — продовжував син, — кто я такой? Где мои корни? Смотрю на Оксану, и меня зависть берет. Чувствую себя обворованным…
— Что за чушь — корни! — зовсім уже розсердився Микола Захарович. — Ты русский! Русский! И забудь о том, что твой отец был когда-то хохлом!..
Їхав у поїзді — подумки далі сперечався із сином. І чим довше сперечався, тим більше навертався думками в рідне село. До хати, від якої вже, мабуть, і сліду не лишилось. До тихого кладовища, де похована його мати. І баба, і дід. І всі його пращури. Куди він так і не з’їздив жодного разу. Чи стоїть там і досі той пам’ятник, що він його так і не бачив, чи зберігся напис на ньому? А може, за бур’янами й не видно: було на тому кладовищі запущених кілька могил, на яких і хрести погнили, і земля позападалася. То, може, те саме і з могилою матері? Скільки ж років минуло!
«Надо бы съездить!» — муляло йому на душі. І, може, вперше подумав, чи так жив, як слід було жити.
Та під’їхав до Києва, ступив на перон — й інші, звичні, клопоти обсіли голову, й думки про матір, про рідне село поступилися перед іншими думками.
А онук тим часом переходив із класу в клас, ставав усе дорослішим, уже й місця не лишалося в альбомі, коли надійшов лист від Вілена, вже підполковника: «Мама и папа, мы с Оксаной решили послать Тараса на учебу в Киевский университет, на филологический. Надеемся, что он вас не стеснит». Отака приголомшуюче радісна новина потрясла їх обох, особливо Надію Іванівну: нарешті! Нарешті вона діждалась онука! У той день, як прийшов лист, Микола Захарович не встиг із магазину вернутись (уже був на пенсії), а дружина вирішила, де житиме онук.
— Отдадим ему спальню, сами будем жить в проходной. Вот туда поставим диван, на котором будет спать внук, возле окна — письменный стол для занятий. — Вона уже спланувала, де що стоятиме. Мадюді лишилося тільки тягати меблі з кімнати в кімнату, розставляти їх так і сяк, шукаючи зручного місця.
Довелося збути піаніно, яке вже нікуди не можна було втиснути.
— Обойдусь, — махнула рукою Надія Іванівна. — Пианистки из меня все равно не вышло.
Хоч перед тим, як продати, просиділа за піаніно до півночі. Переграла всі, які тільки знала, мелодії.
З дня на день чекали телеграму, щоб їхати на вокзал зустрічати онука. Надія Іванівна бігла до дверей на кожен дзвінок і верталась розчарована («Что они тянут?»). Аж ось нарешті подзвонила знайома листоноша («Бегу, бегу!»), — Мадюдя саме голився, — пролунали в коридорі притишені голоси. «О чем они там?» — встиг лише подумати він, як ранкову тишу роздер нелюдський крик, стогін, за ним — падіння чогось важкого і вже інший, наляканий голос: «Господи!.. Та поможіть же!..» Микола Захарович, упустивши бритву, метнувся в коридор і ледь не впав, перечепившись об непорушне тіло дружини…
Вілен з Оксаною загинули в автокатастрофі по дорозі з Мукачевого в Ужгород. Підлетіли під зустрічний КАМАЗ, водій якого задрімав за кермом, і той так розплющив «Москвича», що не лишилося й місця живого. Одвізши дружину «швидкою допомогою» в лікарню (розмитий інфаркт), Мадюдя полетів на похорон, а повернувся вже ховати Надію Іванівну, яка, не приходячи до пам’яті, на п’яту добу й померла. Жила поруч найдорожча для тебе людина і щезла, лишивши по собі лише розплесканий горбик землі: плач — не доплачешся, кричи — не докричишся. У Мадюді було таке відчуття, немов чиясь нещадна рука обірвала йому всі зв’язки з життям, ввергла в таку безпросвітну пітьму, що хоч самому лягать і вмирати, і таки легше б було, мабуть, померти, ніж отак скніти на світі. Просинався щоночі серед моторошної тиші, наче сам уже лежав у могилі, не витримував — зводився, вмикав світло, щоб прогнати гнітючу пітьму, — і в обох кімнатах вмикав, і на кухні, і в коридорі, і у ванній, була б його воля — освітив би всі вікна в місті, засвітив би всі на світі вогні, — страшно, порожньо було на душі, й душило, душило — до крику, до стогону, до пекучої задухи в грудях.