Онук як ступив до кімнати — зблід, аж ніс загострився.
— Ви не мали права!.. Не мали!..
— Я тебе покажу право! — закричав на нього Мадюдя. — Это моя квартира! И не смей носить сюда всякую бандеровскую дрянь! Посмеешь еще раз — выброшу и тебя!
— Я й без цього піду!
— Иди-иди, сделай милость! Бандеровцы тебя приютят и накормят!
— І піду! Ноги моєї тут більше не буде!
— Скатертью дорожка!
Хоч і кричав, все ж не вірив у душі, що онук проти ночі піде з дому. А він зібрався похапцем і пішов. На діда навіть не глянув.
«Придет, куда он денется!» — заспокоював себе Мадюдя. Лишився ж одяг зимовий, і книжки, і програвач з платівками. Не лягав спати до пізньої ночі: ждав, що онук ось-ось клацне замком. Він би вийшов назустріч, побурчав для годиться ще трохи та й простив би. Все ж своя кров.
Однак онук не приходив. Прокинувся вранці Мадюдя, робив не робив свою щоденну зарядку, снідав не снідав — подався у сквер: сидіти вдома не міг.
Генерал уже стирчав за столом.
— Опаздываем! — сказав невдоволено.
— Я вчера внука прогнал…
— Правильно сделал! — не поцікавившись навіть за віщо, схвалив генерал.
— Фашистами нас обозвал! — Мадюді й справді здавалося, що онук обізвав їх фашистами. Та й хіба не сказав, дивлячись на генералітет: «Звіринець»?
— Во-во! Лагеря разорили, тюрмы разрушили, а тепер плачем! Обождите, еще не то будет. Нет страха, нет! Раньше как: провинился — изволь за решеточку. Собственной тени боялись. Зато был порядок. А теперь?..
— Чуть врагом народа не обозвал…
Почувши знайомий вислів, генерал про всяк випадок одсунувся од Мадюді. Постукав по столу кістяшками.
— Что же они не идут?
— Кто?
— Да напарники, кто же еще? — з прикрістю сказав генерал.
Появились згодом і напарники. Обоє в капелюхах велюрових, у довгополих плащах габардинових. Колись із такого габардину, в Китаї закупленого, високе начальство шило собі плащі.
Генерал змішав на столі доміно, звично запитав:
— Начнем по копеечке?
Мадюдя цього разу грав неуважно: як генерал не смикав бровами, програлись до нитки. Генерал і кричав на Мадюдю, і жбурляв на стіл доміно — того наче обмарило.
Довелося розплачуватися. Мадюдя дістав трояка, поклав і одразу ж пішов, генерал же дотемна вивуджував з гамана свої копійки.
Прийшовши додому, одразу ж заглянув у онукову кімнату. Там було порожньо. Порожньо й голо. Поки Мадюдя грав у доміно, онук таки тут побував. Забрав усе. Не забув навіть древка від прапора.
Hi, не все. Лишив костюм. Новий-новісінький. Світло-сірий, у модну червону клітинку.
Микола Захарович купив його в той же день, коли вони повернулися з Карпат. Приніс, розгорнув:
— Ану примерь!
— Навіщо ви?
— Примерь-примерь!
— Він же, мабуть, дорогий.
— А кому его и носить, как не студенту!
Онук якось аж неохоче вдягнув — костюм сидів на ньому як влитий.
— Импортный, — сказав задоволено Микола Захарович. — Что-что, а шить они, черти, умеют! Не стыдно будет в нем и экзамены сдавать.
І хто його знає, може, й костюм допоміг успішно скласти екзамени. «Встречают все же по одежке…» Онук беріг його, на заняття ходив у лахмітті (як здавалося дідові), костюм же чекав, мабуть, наступних екзаменів. Не дочекався… Сумно висів у порожній шафі.
Іще ніколи не було так гірко Мадюді. Гірко, образливо. За віщо? Що він йому таке погане зробив? Дав притулок — виділив цілу кімнату, годував, зодягав. І ось така дяка…
Не схотів навіть дивитися телевізор. Ліг спати.
Довго вертівся у ліжкові. Чомусь розболілися коліна: як їх не покладеш, болять усе одно. Давалася взнаки служба на Курилах. Майже всі, хто там побував, ставали ревматиками. «Старею, старею. Старость не радость…» Чомусь згадав, що ось уже понад тиждень не провідував могилу дружини: «Завтра пойду обязательно… А кто придет ко мне?.. Кому я буду нужен?.. Этот?.. Разменял деда родного на тряпку бандеровскую!.. Ушел… Ну и уходи, попробуй пожить в общежитии. Если еще место найдется. На стипендию нищенскую. Вспомнишь деда не один раз. Только поздно будет, голубчик!»
Прокинувшись вранці, вперше не став до зарядки. Шуміло в голові, почував себе наче після хвороби. Довго лежав, то поринаючи в мляву дрімоту, то виринаючи з неї, і весь час відчував холодну порожнечу сусідньої кімнати.
«Неужели не придет?»
Весь день підсвідомо прождав онука. Не пішов навіть до магазину, хоч скінчилося молоко й лишився черствий окраєць хліба. Боявся, що піде, а онук явиться і знову зникне.