— Хоть дитину ось випустіть!
На що дядько Юхим відповів:
— Потерпить, не вмре.
Тоді тато пораяв:
— Пускай, синку, потихеньку під себе.
Отак ми й вернулись десь аж під ранок додому: тато — колгоспником, я — з розмазаним по штанях гівенцем…
І як я його не гнав, оцей спогад, коли працював над дисертацією, він знову й знову повертався до мене. «Скільки ж отаких конокрадів організовували колгоспи по західних областях України!» — ворушилася крамольна думка, бо з кожної переможної реляції цілився мені межи очі дядьків Юхимів наган. Я аж мотав головою, проганяючи далекий той спогад, і оглядався боязко на сусідів, які сиділи в бібліотеці: чомусь здавалося, що вони могли якщо не почути, то здогадатись, про що я зараз думаю.
Та все ж, незважаючи на всі сумніви, дисертація була написана, передрукована начисто, оправлена в сап’янову папку й урочисто покладена перед моїм керівником. Уже був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, вже й опоненти дали знати, що приїдуть на захист, і місця в готелі їм заброньовані, аж тут як сніг на голову звалився двадцятий з’їзд партії, виступ Хрущова на ньому, і все пішло шкереберть. Дисертацію почали відфутболювати від консультанта до консультанта, аж поки мій керівник врешті пораяв її переписати, викинувши всі посилання на Сталіна.
Тобто викинути півдисертації.
Ніс я її додому, й пахла вона мені так само, як оті штанці, в яких я повернувся із зборів, скликаних дядьком Юхимом.
Кілька років витратив на те, щоб назбирати тепер уже цитати з доповідей Хрущова, переосмислити роль машинно-тракторних станцій в колективному господарстві, показати безперспективність дрібних господарств, особливо на землях Західної України, й обгрунтувати їхнє злиття у колгоспи-гіганти, а також висвітлити всенародний рух по виконанню основного заклику партії: за кілька років наздогнати й перегнати Америку по виробництву м’яса, молока й усього, що тільки можна жувати. Голови колгоспів, кленучи стиха той заклик, посунули до міст, скуповували по магазинах масло та м’ясо, щоб виконати нав’язані їм згори зобов’язання, цілі череди неіснуючих корів і бичків, сотні тисяч виссаних з пальців свиней та овець мандрували із звіту в звіт, щоб лягти потім в переможні реляції, які стікалися невпинним потоком у Москву, а звідти, зустрічним, пливли вже Зірки, ордени та медалі, я ж пітнів над кандидатською, переробляючи її. І настав нарешті день, коли я поніс керівникові свою працю, оправлену тепер в ледерин, а не сап’ян, бо сап’ян вже не можна було дістати. Керівник її благословив, був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, замовлені в ресторані кілька столів для бенкету (заліз у борги по самісінькі вуха), але тут відбувся пленум, на якому зняли Микиту Хрущова, і вся моя каторжна праця пішла собаці під хвіст. Тоді я вперше в житті напився. Вертався додому й вигукував антипартійні гасла, а потім не одну ніч просинався мокрий од холодного поту: здавалося, що біля під’їзду зупинилась машина, а по сходинах лунає безжалісний тупіт чобіт. Лежав, боячись і дихнути, і вуха в мене ворушились, як у зайця. Врешті, зібравшись із духом, вислизав з-під ковдри, скрадавсь до вікна.
Освітлена ліхтарями вулиця була насторожено порожня, і та порожнеча втягувала мене, як у безодню.
Тепер я працюю над новим варіантом «Колективізації в західних областях України» і молю всіх на світі богів, щоб Леонід Ілліч Брежнєв протримався на світі до того часу, поки я стану кандидатом наук і зарплата моя становитиме не якісь там нещасні сто двадцять карбованців, а двісті вісімдесят чи то й триста. Та мучуся думкою, брати чи не брати оті сто карбованців, відкладені на костюм, у якому я мав захищати кандидатську. Дружина збирала їх кілька місяців — п’ятірочку до п’ятірочки, десяточку до десяточки, відбираючи найновіші, а назбиравши, загорнула старанно в целофан, обв’язала блакитною стрічкою та й засунула в шафу, під білизну, — од спокуси подалі, коли не лишиться навіть на хліб і треба ламати голову, де перехопити хоч троячку до зарплати. В такі хвилини вона стояла на смерть, не дозволяла мені навіть заїкнутись про оті сто карбованців. «Ось захистимо кандидатську», — не раз мріяла вона, і в тій мрії неабияке місце відводилось новому костюмові й сотні, за яку його мали викупити.
Я таки подався за грошима і, їдучи в трамваї, все мучився думкою, чи зумію дістати сотню, щоб покласти на місце до приїзду дружини (ану ж із порога кинеться перевіряти!)… я ледь не вернувся з півдороги, але якась сила вже не одпускала мене, штовхала у спину, вела на квартиру, до шафи — і ось я вже дістаю обв’язаний блакитною стрічкою пакуночок і вибігаю на вулицю.