ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
1 Мій раптом перервався сон глибокий,
Бо грім оглушливий я враз почув
І встав, немов ударений під боки,
4 І все спочилим оком озирнув,
На ноги звівшись, подививсь уважно,
Щоб добре зрозуміти, де я був.
7 Стояв на стежці я, що неосяжно
Збігала вниз, в те урвище сумне,
Де лемент мук відгримував протяжно.
10 Таке в густім тумані неясне
Було воно, що зір мій недолугий
Не міг сягнуть крізь марево жахне.
13 «Тепер ми зійдемо в сліпі округи, —
Сказав поет і на обличчі зблід, —
Я буду перший, а ти будеш другий».
16 І я, уздрівши сполотнілий вид,
Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,
Ти ж завжди захищав мене од бід!»
19 І він: «Злощасних репет увігнався
Ізнизу так, що вкрив лице бліде
Тим жалем, що тобі він жахом здався.
22 Але ходім, бо довгий шлях не жде».
Так він сказав та й уступив зі мною
У перше коло, що круг прірви йде.
25 Тут, стежачи за пітьмою німою,
Я не почув ні скарг, ні нарікань, —
Самі зітхання коливали млою:
28 Їх збуджувала туга без страждань
У стовпищі, в якім не розрізняєш
Дітей, жінок, мужів усяких звань.
31 І добрий вчитель мій: «Ти не питаєш,
Це що за духи, на яких глядиш?
То знай, ще поки далі не ступаєш,
34 Що це не грішних душ хисткий комиш,
А ті, хто без хрещальної поради
Не знали, що спасає найпевніш.
37 Їм християнські не лились відради,
Було чуже їм Божество само, —
Я увіходжу теж до їх громади.
40 Це незнання – єдине нам гальмо,
Й ми тим караємось за цю невдачу,
Що без надій жаданням живемо».
43 І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу
Я тих, кому пошану всім здаю
За видатні діла й величну вдачу.
46 «Скажи, учителю, скажи, вождю, —
Почав я, щоб зміцнитися у вірі,
Яка являє для брехні суддю. —
49 Невже тут по заслузі чи офірі
Ніхто блаженства не досяг цілком?»
І він на ці слова, і темні й щирі,