ПІСНЯ ШОСТА
1 Вернулась тяма, що на час лишила,
Коли жалів я свояків отих,
Чия печаль так дуже засмутила,
4 Й нові я муки й мучених нових
Побачив всюди, де б не озирався,
Де б не лишав мій крок слідів своїх.
7 Я в третім колі: дощ не припинявся,
Холодний, вічний, проклятий, важкий;
Він по землі одноманітно слався.
10 Градини, іній, снігові грудки,
Мішаючись із мороком постійним,
Смердили під ногами ґрунт в’язкий.
13 І Цербер, звір із вищиром потрійним,
На три собачі пащі валував
На люд, поглинутий болотом гнійним.
16 Багряні очі, шерсть, масна від страв,
Грубезне пузо, лапи – кігті наче —
Він гриз, і дер, і дряпав, і кусав.
19 Промоклі тіні вили по-собачи,
Й чи той чи цей ховаючи з боків,
Крутились дзиґами, та без удачі.
22 Хробак здоровий, Цербер нас зустрів,
Роззявив пащі враз, ошкірив зуби
І весь од люті сильно затремтів.
25 І руку простягнув вожай мій любий,
Землі взяв жменю та як кидоне
В голодні пащі наїдок той грубий!
28 Мов пес, коли йому шматок заткне
Голодну пащу й зів, з брехання спухлий,
Замовкне раптом, поки не ковтне, —
31 Так Цербер увірвав, одразу вщухлий,
Свій рев, який так голосно гуде,
Що душі тут усі були б поглухли.
34 Йдучи по тінях, по яких іде
Дощ нескінченно, ставили ми ноги
В порожняву у вигляді людей.
37 Вони підводитись не мали змоги,
І лиш один схопивсь аж підстрибнув,
Коли побачив нас серед дороги.
40 «О ти, хто сміло в Пекло це ступнув, —
Він проказав, – мабуть, мене впізнаєш,
Бо ти уже, коли я вибув, був».
43 І я йому: «Такий ти вигляд маєш
Унаслідок тривалого ярма,
Що вже навряд тепер тебе вгадаєш.
46 Повідай же – бо тут ти недарма, —
Який ти гріх вчинив, що кар за нього
Є сила важчих, гірших же нема?»
49 І він: «У місті, заздрому до всього,
Ти народився, – тож я твій земляк,
Бо й я родивсь там для життя масного.
52 Обжерливістю відзначавсь я так,
Що Чвакалом дражнили всі знайомі, —
А тут я мокну під дощем, бідак.
55 І довелося не мені самому
Однакових тут скуштувать силець
За гріх однаковий». Сказав по тому
58 Я: «Чвакало, так скрушно для сердець
Бринить твій жаль і викликає сльози;
Та, може, знаєш ти, який кінець
61 У нашім місті матимуть погрози,
І що веде співгромадян до чвар,
І де зростають праведності лози?»
64 І він мені: «Після тривалих свар
Рясна проллється кров лісовиками,
А партію противну жде удар.
67 На третій рік повернуться до брами
Вигнанці й переможницькі війська,
Й підлесник прийде нинішній з військами.
70 Притисне здоланих п’ята важка
Тих, що надовго містом завладають,
А цим лишаться сльози і тоска.
73 Два праведники марно промовляють:
Жадоба, скупість, заздрість до єства —
Од іскор тих в людей серця палають».
76 Так закінчив печальні він слова,
І я йому: «Іще прошу, мені ти
Відкрий усе, що темрява хова.
79 Тегг’яйо, Фаріната знаменитий,
Ще Рустікуччі Якопо й ще хтось, —
От як Арріго й Моска іменитий, —
82 Скажи мені, де місце їм знайшлось?
Дізнатись хочу про судьбу найкращих —
Іти їм в Рай, чи в Пекло довелось?»
85 І він: «У норах ще чорніших, важчих
За гірший гріх каратись треба їм,
Побачиш їх внизу у муках тяжчих.
88 Як знову підеш світом ти живим,
Прошу, згадай мене хоч ненароком,
А більш я не скажу й не відповім».
91 І ще раз скошеним од болю оком
На мене глянув і під шум струмин
Згубився в натовпі сліпців широкім.
94 Вожай сказав: «Уже не встане він,
Аж поки на сурму громовокрилу
Не явиться нещадний властелин.
97 Усяк повернеться в свою могилу,
Одіне плоть колишнього буття
Й почує вироку незрушну силу».
100 Ми тихо йшли, немов між куп сміття,
Між тіней, кинутих під дощ похмурий,
І про грядуще мовили життя.
103 Сказав я: «Вчителю, чи їм тортури
Побільшить вирок правий судії,
Чи проясніє їхній вид понурий?»
106 І він: «Науки пригадай свої:
Відомо, що чим ближча досконалість
В душі, тим більші рай чи скорб її.
109 До риси досконалості й на малість
Не підійти їм після їхніх діл,
А все ще сподіваються на жалість».
112 Так в бесіді пішли ми третім з кіл,
Про зміст її не стану я казати,
І вийшли зрештою на дальший схил.
115 І тут зустрів нас Плутос, недруг клятий.