ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
1 Той колір, що я вкрився ним од страху,
Коли побачив, як верта вожай,
Відбивсь йому в лиці відтінком жаху.
4 Спинивсь поет, запавши у відчай,
І став вдивлятись марно, хоч і ревно,
Крізь непрозору млу в туманний край.
7 «Проте ми подолати мусим певно, —
Почав він, – а як ні… Підмога де?..
О, якби він з’явився тут напевно?..»
10 Я добре бачив, що у нього йде
Уривано за одним словом друге,
Зв’язку ж немає поміж них ніде.
13 І сповнився боязні я і туги,
Вбачаючи у мові тій сліди
Уявної душевної недуги.
16 «Чи сходив хто до щілини сюди,
Для цього перше кинувши кружало,
Де кара – безнадійність назавжди?» —
19 Так я спитав і мовив він: «Бувало,
Що хтось сюди проходив не без діл
Тим шляхом, що я ним пройшов чимало.
22 От і мене у цей послала діл
Зла Еріхто; її відьомська школа
Вертати вміла духів до їх тіл;
23 Коли моя душа лишилась гола,
Вона вдягла ізнов у плоть мене,
Щоб тінь вернуть з Іудиного кола.
28 Найнижче місце те найбільш сумне
Й найдальше від небес, що всім керують.
Тож знаю шлях я, – хай твій ляк мине.
31 Ці болота, що всюди тут панують,
Смердять навколо міста злих жалів,
Де вороги загибель нам готують…»
34 Забув я, що він далі говорив,
Бо надто вражений я став страшилом,
Коли на вежі вогняній уздрів
37 Пекельних фурій, що звились над схилом
Утрьох, жахливі, геть усі в крові,
Хизуючись своїм жіночим тілом.
40 Зелені гідри – шати їх живі,
Замість волосся ж в них клубки зміїні
Сичали в кожної на голові.
43 І він, служниць пізнавши господині
Над царством вічного плачу гірким:
«Поглянь, – сказав, – на лютих цих еріній.
46 Це – Алекто із голосом гучним,
А поруч – Тісіфона, образ жаху,
Мегера ж – зліва». І скінчив на цім.
49 Ті ж груди дряпали собі, з розмаху
Руками били й так ревли з-за стін,
Що до поета я припав зі страху.
52 «Медуза де? Хай скам’яніє він, —
Вони горлали, дивлячись додолу, —
На ньому мста Тезеєвих провин!»
55 «Ти відверни й сховай лице під полу:
Побачивши страшний Горгони лик,
Забудеш путь по сонячному колу», —
58 Сказав і повернув мене убік
Учитель та притис іще й руками
Мої долоні до моїх повік.
61 О люди із здоровими думками!
Помисліть-но, яка наука вам
Під цими дивовижними рядками!
64 Тим часом ріс у напрямі до брам
Разючий гуркіт у бурхливій хвилі,
Надаючи стрясання берегам.
67 Так вихори шаліють знавіснілі,
Коли повітря б’ють дві течії,
У прямуванні різні, рівні в силі, —
70 Гілля ламають, гатять ручаї,
Нестримно мчать, женуть людей, худобу,
Не розбиравши, де стада чиї.
73 І вождь, звільнивши зір мені: «Ти спробуй
Звернути ока нерв спочилий свій
На древню піну й пари люту злобу».
76 Мов жаби, як зачують раптом змій,
Закумкають, аж затуляєш уші,
І всі під воду кинуться мерщій, —
79 Так, бачив я, численні грішні душі
Від Одного тікали в твань грузьку,
А Той ступав по Стіксу, як по суші.
82 А щоб запону одслонять важку,
В задусі зводилась його лівиця,
Мов піднімала річ якусь тяжку.
85 Я взнав посла небес, що мав явиться,
Звернувсь до вчителя, і він мовчком
Дав знак мені в шанобі поклониться.
88 Ах, як гнівився цей борець із злом,
Що ображало в ньому досконалість!
Він браму розчинив тонким жезлом.
91 «О вивержена з неба клята малість! —
Гукнув він, ставши на жахний поріг, —
Звідкіль така обурлива зухвалість?
94 Чом опиратись тим, хто переміг?
Скорітесь волі, що в мету влучає
І збільшує для вас тягар вериг?
97 Ви знаєте, чим доля відомщає?
У Цербера у вашого з оков
Намулені місця всяк добачає!»
100 Нечистим шляхом він назад пішов,
На нас не кинувши свій погляд милий,
Мов той, хто, ринувши у мислей схов,
103 Не бачив тих, що поруч з ним ходили.
Дало нам сил це сяйво серед мли,
Й відважно ми поріг переступили.
106 Без опору до міста ми зайшли,
І палко я бажав про тих дізнатись,
Що у фортеці замкнені були.
109 Зайшовши, став я миттю оглядатись
І вмить побачив діл скорботи й зла,
Де мало все од лементу здригатись.
112 Як в Арлі, де ріка тече мала,
Як в Полі над Карнаро, де в затоці
Італія замок собі знайшла,
115 Гробниці горбляться на кожнім кроці, —
Тут ними всіяно весь ґрунт пустий;
Та гірш було, що з усієї моці
118 Між ними звився полумінь густий.
Жара пашіла скрізь така велика,
Якої й звиклим не перенести.
121 На трунах зсунуті були всі віка,
Й зітхання чулися з-під них жаскі,
Мов із грудей розтятих чоловіка.
124 І я: «Учителю, це хто такі,
Що, змушені до скорбної постави,
Лиш зойки дикі видавать важкі?»
127 І він: «Це лжеучень усяких глави
З їх послідовниками. Тут, в огні,
Злічити їх не вистачить уяви.
130 Із схожим схоже тут в одній труні
У полум’ї, то більш, то менш похмурім».
Він шлях праворуч показав мені,
133 І ми пішли між полем мук і муром.