ПІСНЯ ДЕСЯТА
1 І от іде стежиною вузькою
Між мурами товстими й полем мук
Учитель мій, і я за ним ступою.
4 «О вишній уме, що до гірших лук
Ведеш мене, – почав я, – як владика,
Ти спрагу вдовольни із власних рук!
7 Чи можна тих, чия вина велика,
Побачити? Нехай би підвелись —
Немає ж варти, і розкриті віка».
10 І він: «…Вони закриються колись,
Як з Йосафату вернуть опочилим
Тіла, в які свого часу вдяглись.
13 Це кладовище віддане могилам
Для Епікура та його рідні,
Які вбивають душу з вмерлим тілом,
16 Але небавом при одній труні
Задовольниться й це твоє жадання
І друге, що ховаєш в таїні».
19 І я: «Мій добрий вождю, запитання
Я пильно бережу в душі своїй,
Щоб виконать твої заповідання».
22 «О ти, що йдеш по місту цім живий
Уродженцю Тоскани, будь же ґречний,
Прошу тебе, зі мною мить постій.
25 Твоя вимова – доказ безперечний,
Що ти із благородної землі,
Якій я, може, був занебезпечний».
28 Так гримнув голос у гробничій млі,
І з страхом до вождя я пригорнувся,
Немов до нені злякані малі.
31 А вождь мені: «Чого це ти вжахнувся?
Ти бачиш Фарінату, що піднявсь
По крижі в домовині й не схитнувся».
34 І пильно в нього зором я втуплявсь,
А він, чоло здіймаючи та груди,
Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь.
37 Вожай до нього між могильні груди
Штовхнув мене, уміло ведучи,
Й сказав: «Хай мова в тебе ясна буде».
40 Коли ж наблизився я, ідучи,
На мене скоса він поглянув знизу
Та й попитав зневажливо: «Ти чий?»
43 І я, щоб догодить його капризу,
Нічого не втаївши, все повів,
І він неначе в млу вгорнувся сизу.
46 А далі вимовив: «Твоїх дідів
Вважав я з партією ворогами
І двічі на вигнання засудив».
49 «Та привела до рідної їх брами, —
Я відказав, – і перша, й друга путь, —
Цього ж зробить не вміли ваші з вами».
52 І тут, в труні, приховуючи лють,
Звелась ще друга голова по шию —
Навколішки підвівся дух, мабуть.
55 Дух озирнувсь, плекавши, певно, мрію
Побачить поруч мене ще когось,
Але, даремну втративши надію,
58 В сльозах сказав: «Коли уму вдалось
Тебе звести у цю сліпу в’язницю,
Де син мій? Не з тобою він чогось».
61 І я: «Не сам іду крізь цю темницю:
Керує мною той, що поряд жде,
З ким Гвідо ваш не міг заприязниться».
64 Сумні слова й лице його бліде
Були для мене ясні й зрозумілі,
І я в відмові не схибнув ніде.
67 І з зойком підхопивсь він у могилі:
«Ти що? «Не міг!» Отож його нема?
І світло дня не тішить очі милі?»
70 Й, побачивши, що ждати вже дарма,
Бо з відповіддю я спізнивсь моєю,
Впав навзнак, і його покрила тьма.
73 А гордівник, що мовою своєю
Мене затримав, не змінивсь в лиці
І далі вів перервану рацею:
76 «Не вміють вас мої долать бійці,
І це мене жахливіше терзає,
Ніж язики вогню в могилі цій.
79 Та п’ятдесят разів не запалає
Прекрасна владарка держав нічних, —
Й цього невміння взнаєш зло безкрає.
82 Та хай ти вернеш до країв земних! —
Скажи, чом цей народ такий жорстокий
В своїх законах до людей моїх?»
85 І я йому: «Багряні ті потоки,
Що нам при Арбії несли загин,
Нерідко згадує наш храм високий».
88 Чолом поникнувши й зітхнувши, він:
«Не сам я був, – сказав, – як до навали
Приєднувався я не без причин.
91 Але був сам, коли усі жадали
Фйоренці і руїни, й всяких бід.
Сам проти всіх був, непохитний, сталий».
94 «Ах, угамувався врешті ваш би рід! —
Я побажав. – Зніміть же пута з мови,
Під їх вагою я неначе зблід.
97 Як я гадаю, зір у вас готовий
Побачить, що з собою час несе,
Сучасність же огорнута в покрови».
100 «Як ті, хто кепсько бачить, зрим ми все, —
Сказав він, – що віддалене від ока:
Всевишній вождь дає нам світло се.
103 Коли ж близьке воно, то зависока
Нам ця завада; без вістей од вас
Ріка знання про світ в нас неглибока.
104 Отож ти розумієш, що запас
Всіх наших знань загибель жде єдина,
Коли замкнеться хід в майбутній час».
109 І каючись, мов то моя провина,
Відмовив я: «Скажіть тому, хто впав,
Щоб не оплакував живого сина.
112 Не відповів я через безліч справ,
В мою бо душу сумнів труту крапав,
Що з неї розум ледве врятував».
115 І мій учитель тут мене поквапив,
І поспішив я духа розпитать,
Хто з ним іще у ці гроби потрапив.
118 І він: «Душ з тисячу – чимала рать;
Є Федеріко Другий, а крім нього —
Ще Кардинал; не варт і рахувать».
121 Він щез, і до поета я старого
Вернувсь у хвилюванні – мова ця
Передвіщала безліч зла нового.
124 Він вирушив, і я – в сліди співця.
Йдучи він запитав: «Про що турботи?»
І я йому відкрився до кінця.
127 «Запам’ятай все мовлене навпроти
Твоєї долі, – наказав мудрець.
Звів палець, – та дізнайся ось про що ти:
130 Лиш ставши перед любим для сердець
Промінням зір, що бачать все правдиво,
Життя свого ти взнаєш реченець».
133 Сказавши це, він повернув наліво,
Й пішли ми до середини, де був
Крутий обрив, що біг згори стрімливо,
136 А звідти сморід нестерпучий тхнув.