ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
1 Ми пругом вужчим перейшли й тіснішим,
Який складався з диких валунів,
Спинившись над проваллям ще жахнішим.
4 Від смороду, який весь час валив
З безодні чорної невпинним плином,
З нас кожен заховатися волів
7 За віко гробу з написом нетлінним:
«Це папи Анастасія тюрма,
Що впав у єресь слідом за Фотіном».
10 «Іти нам вниз можливості нема,
Аж поки нюх не звикне до гидоти,
А там для нас вже буде все дарма», —
13 Так вчитель мій, і я на те: «А доти
Щось роз’ясни мені, щоб час не йшов
Намарне». Й він: «Та я не проти.
16 Мій сину, між скелястих цих основ, —
Почав він мову, – містяться три кола,
Що вужчають, біжучи стрімголов.
19 Юрба проклята повнить їх довкола, —
Скажу, щоб далі ти лиш додивлявсь,
Яка покара вдачу їх зборола.
22 Злий вчинок приводом неправді ставсь,
Огидний небу; той несправедливий,