Выбрать главу
Ще не траплявсь мені такий блюзнір, Ні навіть той, хто впав на фінських мурах. 16 І той побіг, немов лавина з гір; Я вздрів центавра – з пащі била піна І він кричав: «А де він? Де цей звір?» 19 Є, мабуть, у Мареммі половина Тих змій, що збились там, де був конем, До місць, де починалася людина. 22 Над тім’ям же нависши тягарем, На плечах щирився, немов собака, Дракон; із ніздрів дихав він огнем. 25 Учитель мій сказав: «Ти бачиш Кака, Який колись під самий Авентін Розлив озера крові, розбишака. 28 Давно не ходить із братами він, Бо видурив собі в них на додаток Велике стадо з тучних луговин. 31 Не довго так збирав собі достаток: Дав Геркулес йому сто раз дубця, Хоч перший же вмертвив його десяток!» 34 Центавр завіз у даль свого їздця, Й три духи підійшли під час розмови, Їх не помітили б ні вождь, ні я, 37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?» Тоді з нас кожен мову перервав, Їх пильно роздивлятись був готовий. 40 3 них на землі нікого я не знав, Та голос до знайомства спричинився, Бо раптом хтось чиєсь ім’я назвав, 43 Промовивши: «А Чанфа де подівся?» І носа пальцем я собі торкнув, Щоб вождь з увагою з тим духом вівся. 46 Не диво, коли ти це все почув І віру ймеш, читачу, неохоче: Я теж не вірю, хоч і сам там був. 49 І поки я втупляв свої в них очі, Враз виповз шестиногий змій гидкий Та на одного з них як не підскоче! 52 В середні лапи він забрав боки, Передніми перехопивши кисті, А там обидві укусив щоки 55 І задніми він стегна стис нечисті, Між обома протнув свого хвоста, І вгору звівсь по спині всій костистій. 58 Так плющ до стовбура не прироста, Не глушить так, як ця гидка тварюка Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як віск, людина і гадюка, І постає в очах в нас не загин — Забарвлених інакше тіл сполука. 64 Так барви зазнають в багатті змін, Поки огонь не встиг папір пожерти, — Уже не білий, ще й не чорний він. 67 А інші два, пізнавши образ стертий, Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь! Поглянь, – не два і не один тепер ти!» 70 На місці двох єдиний лик з’явивсь, Бо й голови зімкнулися в єдину, І вид новий од давнього різнивсь. 73 Руками лапи стали в ту хвилину, Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь, Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину. 76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь, І образ «Два й ніхто», що небезпеку В собі ховав, змінився геть увесь. 79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку Десь блимне блискавкою серед дня, Перебігавши стежку недалеку. 82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня На одного й останніх двох насіло, Все чорно-синє, наче перченя, 85 Вп’ялось в те місце, котре нам служило Найпершим живлення провідником, А потім впало вниз до ніг безсило. 88 Укушений аж остовпів притьмом, Стояв, дививсь на змійку, позіхавши, Як вражений недугою чи сном. 91 У змійку – він, та – в нього зір втуплявши, Обоє дим пускали всім на страх, Він – з рани, змійка з пащі виділявши. 94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях, Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій, Хай слуха, про який повім я жах. 97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій Мовчить, що на ручай та на змію Їх обернув, – не з мене буть завиді, — 100 Бо дві істоти у однім строю Він не міняв, у нього два сосуди Взаємно не міняли суть свою. 103 Тут безперервно зміни йшли усюди: З хвоста в гадюки вила рознялись, Той ноги звів, піднявши їх по груди. 106 Голінки й стегна щільно так злились, Що вже ніхто не міг би й пригадати, Чи щілина й була між них колись. 109 Хвіст набирав все більш тієї втрати, Що той зазнав, а шкірний в них покров — В змії м’який, а в мужа став лускатий. 112 Я бачив – лікоть у пахву ввійшов І довші лапи у змії робились, В людини ж руки йшли у глибший схов. 115 Дві задні лапи у змії скрутились І вкупі стали членом потайним, В нещасного ж дві лапи утворились. 118 Вкривав обох їх кольором новим І переносив пасмами волосся З одної голови на другу дим. 121 Одне з них впало, друге підвелося, Та їх в’язав близьких очей огонь В якім міняння пик розпочалося. 124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь, І з зайвих решток речовин прилежних Два вуха стало в розмірі долонь. 127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних Від обсягу, те збилось в носа гак Та ще у губи розмірів належних. 130 Той, хто лежав, свій писок витяг так, Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий — Подібне робить з ріжками слимак. 133 Язик, в людини цільний, балакучий, Розпався навпіл, а жало, як є, Стяглося, й зник раптово дим тягучий. 136 Душа, що втратила лице своє, З сичанням голосним повзе тропою, А той, заговоривши, вслід плює. 139 Він, повернувшись спиною новою, До іншого: «Хай Бозо, як і я, Поповзає стезею коловою!» 142 Так бачив я між сьомого сміття, Що змінювалось все й мінилось гидко, Й списав, можливо, щось не до пуття. 145 Хоч стомленим очам не дуже видко, Й мій дух бентежився, в свої круги Не так ті двоє тіней зникли швидко, 148 Щоб не впізнав я Пуччо Шкутильги, — Із трьох лиш він був при своїм суціллі І не позбувся виду чи ноги. 151 А другий – той, за ким скорблять в Гавіллі.
полную версию книги