ВЕРОНІК: Йому байдуже.
МІШЕЛЬ: Хіба ви не згодні зі мною?
АННЕТ: Ваші зауваження виходять за рамки… Алене, скажи щось!
АЛЕН: Він має право думати все, що хоче.
АННЕТ: Проте всім оголошувати про це необов’язково.
АЛЕН: Що ж, може, й так…
АННЕТ: Хіба нас обходить їхнє подружнє життя? Ми прийшли, щоби вирішити проблему з дітьми, а не слухати скарги на їхнє життя!
АЛЕН: Так, але…
АННЕТ: Що «але»? Що ти цим хочеш сказати?
АЛЕН: Є зв’язок.
МІШЕЛЬ: Атож, є зв’язок! Звісно що є!
ВЕРОНІК: Вибиті зуби Брюно пов’язані з нашим подружнім життям?
МІШЕЛЬ: Еге ж, пов’язані.
АННЕТ: Ми вас не розуміємо.
МІШЕЛЬ: Переставте слова в реченні — і ви побачите ситуацію, в якій ми опинились. Діти поглинають наше життя, подрібнюють його. Діти підштовхують нас до нещастя — так влаштоване життя. Коли бачиш, як інші, весело сміючись, стрімголов кидаються у шлюб, то кажеш собі: бідолашні, вони ще не знають, їм поки що добре. Адже спершу вас ніхто ні про що не попереджає. Є в мене приятель з армії, у нього щойно народилася дитина від нової подружки. Я йому кажу: діти в нашому віці — це просто шаленство! До раку або інсульту залишається якихось десять-п’ятнадцять років — і ти хочеш спаплюжити їх пелюшками?!
АННЕТ: Я не вірю, що ви справді так думаєте.
ВЕРОНІК: Думає.
МІШЕЛЬ: Звісна річ, я так думаю. І ще й не таке думаю.
ВЕРОНІК: Еге ж…
АННЕТ: Ви принижуєтеся, Мішелю.
МІШЕЛЬ: Та ви що? Невже? Ха-ха-ха!
АННЕТ: Веронік, годі плакати, ви ж бачите — від цього ще гірше.
МІШЕЛЬ (до Алена, який наповнює спорожнілу склянку): Прошу, прошу, правда ж, чудовий напій?
АЛЕН: Надзвичайний!
МІШЕЛЬ: Сигару хочете?
ВЕРОНІК: Тут не можна палити сигари!
АЛЕН: Чом би й ні?
АННЕТ: Алене, ти не будеш палити сигару!
АЛЕН: Аннет, я роблю те, що мені хочеться: захочу взяти сигару — візьму. І палити не буду тільки щоби не дратувати Веронік, яка вже не тямить себе. Слухайте, Аннет має рацію: годі рюмсати — коли жінка плаче, чоловік пускається крайнощів. До того ж — і мені шкода це казати, — позиція Мішеля цілком обґрунтована. (Вібрує його мобільний.) Так, Серже… Давай… Внизу постав місце — Париж, дату і точний час…
АННЕТ: Це бозна-що!
АЛЕН (відходить і продовжує майже лагідним тоном, ледве стримуючи лють): …Точний час, коли ти його відсилаєш… Пиріжечок має бути гарячим… Ні, не «навряд чи означає». Краще «свідчить про те». Навряд чи означає — це надто мляво…
АННЕТ: Я слухаю це цілодобово — з ранку до ночі він висить на телефоні! Наше життя залежить від його мобільного!
АЛЕН: Хвилиночку… (Прикриває слухавку рукою.) Аннет, будь ласка, це дуже важливо!
АННЕТ: Це завжди дуже важливо. Те, що відбувається десь далеко, завжди подають як щось вельми цінне.
АЛЕН (повертається до мобільного): Ну, слухаю… Так… Ні, не «процес». Хай буде «маневр». Маневр, який відбувається по двох тижнях після річного звіту. І так далі.
АННЕТ: На вулиці, за столом, будь-де…
АЛЕН: …Дослідження — у лапках! Чуєш? Дослідження треба поставити у лапки…
АННЕТ: Все, мовчу. Капітулюю. А ще мене знову нудить.
МІШЕЛЬ: Господи, де наш тазик?!
ВЕРОНІК: Не знаю.
АЛЕН: …Просто процитуй мене: «Йдеться про жалюгідну спробу маніпуляції становищем…».
ВЕРОНІК: Ось тазик. Прошу, можете починати.
МІШЕЛЬ: Веро, що ти кажеш!
ВЕРОНІК: Усе гаразд. Тепер у нас є все необхідне.
АЛЕН: «…становищем та дестабілізацією мого клієнта», як заявив метр Рей, адвокат товариства «Ференц-Фарма»… Агенція «Франс-Прес», «Рейтерс», загальна преса, спеціалізована преса, словом, усюди… (Кладе слухавку.)
МІШЕЛЬ: Її знову нудить.
АЛЕН: Та що ж це таке!
АННЕТ: Дякую за турботу, любий.
АЛЕН: Але я справді стурбований!
АННЕТ: Що ж, даруй. Я не зрозуміла.
АЛЕН: Аннет, благаю! Ми ж не такі, як вони! Вони весь час лаються, шлюб їхній занепадає — не вступати ж нам із ними у перегони!