Рейневан нічого не сказав, тільки стенув плечима. Досить демонстративно.
— Мотиви для твоїх вигадок, — тягнув далі Неплах, — можуть бути різними. Зі Шльонська ти втікав, як стверджуєш, бо тебе переслідували, тобі загрожувала смерть. Але якщо це правда, то ти не мав іншого виходу, ніж втертися в ласку до Амброжа. А хіба ж це можна було зробити ефективніше, ніж застерігши його про замах, який на нього готується? Потім тебе поставили перед Прокопом. Прокоп у втікачах зі Шльонська підозрює шпигунів, тому вішає всіх підряд і per saldo залишається при своїх. І в який же тоді спосіб рятувати шкуру? А от хоч би взяти та й оголосити сенсації про таємну нараду і змову. Що скажеш, Рейневане? Як це звучить?
— Вольфрам Ешенбах позаздрив би. А на турнірі у Вартбурзі[38] — ти виграв би тільки так.
— Таким чином, — незворушно вів далі Флютик, — мотивів для вигадок ти мав досить. Але я думаю, що насправді був лише один.
— Звичайно, — Рейневан добре знав, про що йдеться. — Один.
— Для мене, — в очах Флютика з’явилися два золоті бісики, — найпереконливішою є гіпотеза, що твоє крутійство повинне відвернути увагу від справді істотного питання. Від п’ятисот гривень, награбованих у збирача податків. Що ти на це скажеш, медику?
— Те, що й завжди, — Рейневан позіхнув. — Ми ж це вже проходили. На твоє зачовгане і нудне запитання я дам, як завжди, зачовгану й нудну відповідь. Ні, брате Неплах, я не поділюся з тобою грішми, забраними в колектора. Причин на це є кілька. По-перше, в мене нема цих грошей, бо це не я їх заграбастав. По-друге…
— А хто їх заграбастав?
— Нудно кажучи: не маю уявлення.
Обидва золоті бісики підскочили і з розгону беркицнулися.
— Брешеш.
— Звичайно. Я вже можу йти?
— У мене є докази, що ти брешеш.
— Ого.
— Ти стверджуєш, — Флютик прошив його поглядом, — що цей тій міфічний з’їзд відбувся тринадцятого вересня і що в ньому брав участь Каспар Шлік. Так от, з першорядних джерел я знаю, що тринадцятого вересня 1425 року Каспар Шлік був у Буді. А отже, він не міг бути у Шльонську.
— Гівняні в тебе джерела, Неплах. Але ні, це ж провокація. Ти намагаєшся захопити мене зненацька, загнати у пастку. Зрештою, вже не вперше. Правда?
— Правда, — Флютик не зморгнув оком. — Сідай, Рейневане. Я ще з тобою не закінчив.
— У мене нема грошей колектора, і я не знаю…
— Заткнися.
Якийсь час вони мовчали. Бісики в очах Флютика заспокоїлися, майже зникли. Але Рейневан не давав себе обдурити. Флютик почухав носа.
— Якби не Прокоп… — тихо сказав він. — Якби не те, що Прокоп заборонив мені пальцем вас торкатися, тебе і того твого Шарлея, я би вже з тебе витиснув, що треба. У мене всі врешті-решт говорили, не було такого, який би мовчав. І ти теж, не сумнівайся, сказав би, де ці гроші.
Рейневан уже мав досвід, налякати себе не дав. Знизав плечима.
— Та-а-ак, — продовжив після ще однієї паузи Неплах, дивлячись на мотузку, що звисала зі стелі. - І цей також говорив би, з нього я теж витиснув би зізнання. Шкода, воістину шкода, що він устиг повіситися. Знаєш, якийсь час я думав, що, може, це він був у тій грангії… Мене дуже розчарувало, що ти його не впізнав.
— Я весь час тебе розчаровую. Мені справді прикро. Бісики злегка підскочили.
— Справді?
— Справді. Ти підозрюєш мене, наказуєш стежити за мною, чигаєш на мене, провокуєш. Дошукуєшся моїх мотивів, але вічно забуваєш про головний і єдиний: чех, який змовлявся у грангії, зрадив мого брата, видав його на смерть головорізам вроцлавського єпископа. Та ще й вихвалявся цим перед єпископом. Так що якби це справді він висів на цій балці, я би не пошкодував грошей на подячну месу. Вір мені, я також шкодую, що це не він. І що не жоден із тих, кого ти мені показував і наказував ідентифікувати за інших оказій.
— Правда, — визнав Флютик, замислившись, мабуть, вдавано. — Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Другим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них…
— Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторював, що жоден.
— Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв тебе із собою…
— Під Усті? Я пам’ятаю.
Весь пологий схил був устелений трупами, але по-справжньому моторошну картину вони побачили над річкою Здіржніцею, яка текла по дну долини. Тут, частково занурені в червоний від крові мул, височіли гори тіл, людських трупів упереміш із трупами коней. Було очевидним, що тут трапилося. Болотисті береги зупинили саксонців і мейсенців, які втікали з поля бою, затримали їх на досить довгий час, щоб їх устигла наздогнати спочатку таборитська кіннота, а за мить і орда піхоти, яка з ревищем мчала слідом за нею. Кінні чехи, поляки і моравці не затрималися тут надовго, зарубали тих, хто підвернувся, швидко кинулися в погоню за лицарством, що втікало в бік міста Усті. Натомість піші гусити, таборити і Сирітки, затрималися над річкою на довший час. Вони вирізали і перебили всіх німців. Систематично, зберігаючи порядок, оточували їх, стискали, потім у хід ішли ціпи, моргенштерни, булави, алебарди, гізарми, сулиці, сокири, дротики й вила. Пардону не давали. Повертаючись із поля битви, групки галасливих, розспіваних Божих воїнів, закривавлених з голови до ніг, не вели ніяких полонених.
38
Конкурс поетів, влаштований на початку XIII ст. графом Германом Тюрінгенським. На першому турнірі переміг Вольфрам фон Ешенбах.