Флютик чекав у будинку “Під золотим коником”, у тій же кімнаті, що й перед тим, з тією відмінністю, що цього разу обійшлося без повішеника. Стоячи біля вікна, таборитський шпигун вислуховував рапорти, які йому складали люди, схожі на агентів, а також люди, на агентів не схожі. Він побачив Рейневана. Скривився, помітивши Самсона.
— Ти є.
— Я є.
— Арбалета ти не взяв, — кисло зауважив Неплах. — Може, це й на краще. Ще був би в щось вистрелив. Цей твій придурок мусить тут бути?
— Не мусить. Зійди вниз, Самсоне. І чекай.
— Стань там, — наказав Флютик, коли Самсон вийшов. — Там, біля вікна. Стій, мовчи, спостерігай.
Він стояв, мовчав, спостерігав. На ринку далі було порожньо. Біля калюжі під ганебним стовпом чухався пес, кіт вилизував собі хвіст — хвіст у широкому розумінні цього слова, голуби походжали туди-сюди понад краєм води. Десь з боку Унгельта і костелу Святого Якова озвався ріг. За мить звук рогу долетів і зі сходу, від сплюндрованого Святого Климентія, колишнього монастиря колишніх домініканців.
У кімнату влетів захеканий агент. Флютик вислухав рапорт.
— Над’їжджають, — заявив він, підходячи до вікна поруч. — Силою в якихось п’ятсот коней. Ти чув, Рейнмаре? Маючи п’ятсот коней, хочуть заволодіти Прагою, блазні. Уп’ятисот хочуть захопити владу.
— Хто? Ти скажеш врешті-решт, про що тут йдеться?
— Щурі рятуються з тонучого корабля. Підійди до вікна. Дивися. Придивляйся уважно. Ти знаєш, кого ти повинен виглядати.
З-під ганебного стовпа раптом утекли собаки, за ними погнав кіт. Голуби зірвалися тріпотливою хмарою, налякані дедалі ближчим стукотом підків. Кінний загін наближався з боку півдня, від рову, від порожньої Старогавельської Брами. Невдовзі вершники — і серед них декілька у важких обладунках — з бряжчанням і гуркотом почали вливатися на ринок.
— Колінська дружина Дзівіша Боржека, — розпізнавав барви й знаки Флютик. — Збройні Пути з Частоловиць. Паноші Яна Мєс-тецького з Опочна {3}. Панцирні Яна Міхалеця з Міхаловиць. Кіннота Отто де Бергова, пана на Тросках… А на чолі?
На чолі загону їхав лицар у повному обладунку, але без шолома. На білій яці він носив герб — золотого здибленого лева у лазурному полі. Рейневан уже бачив і цього лицаря, і його герб. У битві під Усті.
— Гинек з Кольштейна, — процідив крізь зціплені зуби Флютик. — Зі щепаницької лінії Вальдштейнів, з роду великих Марквартичів. Герой битви під Вишеградом, тепер пан на Камику, літомержицький гейтман. Далекий він пройшов шлях — від величі до зради. Шукай серед його супутників, Рейневане. Дивися уважно. Щось мені підказує, що ти когось упізнаєш.
Ринок Старого Міста гудів від підків, гупання і брязкіт луною відбивалися від стін, здіймалися понад дахами. Гинек з Кольштейна, лицар із левом, здибив сивого коня перед самим порталом ратуші Старого міста.
— Святий мир! — гаркнув він. — Настав час святого миру! Досить крові, насильства і злочинів! Звільнити в’язнів! Звільнити Зигмунта Корибута, нашого законного пана і короля! Досить правління кривавих клік! Кінець насильству, злочинам і війні! Ми приносимо вам мир!
— Святий мир! — вершники хором підхоплювали гасло. — Святий мир! Рах запсіа!
— Люде міста Праги! — репетував Гинек. — Столиці чеського королівства і всіх вірних цьому королівству! До нас! Пане бургомістре Старого Міста! Панове райці! Панове засідателі! До нас! Сходьте!
Двері ратуші не прочинилися ні на дюйм.
— Праго! — крикнув Гинек. — Вільна Праго!
І Прага відповіла.
З гуркотом розчинилися віконниці, з-за них визирнули стремена й лучища арбалетів, дула гаківниць, розтруби пищалей. Раптом, немов по команді, Ринок Старого Міста потонув в оглушливому громі пострілів, у пороховому диму й смороді. На озброєних, які скупчилися на площі, посипалася злива куль та арбалетних стріл. Вибухнув і здійнявся крик, лемент, зойки поранених людей, іржання і дикі верески покалічених коней. Вершники безладно заметушилися, наскакували одні на одних, перекидалися, затоптували тих, хто попадав із сідел. Частина з місця пустила коней у галоп, але з ринку не було куди втікати. Вулиці раптом забарикадували колодами, перегородили натягнутими упоперек ланцюгами. З-за барикад посипалися арбалетні стріли. А з усіх боків — з Железної, з Міхальської, з Длоугої Тршіди, з Целетної, від Тину — на ринок вибігали озброєні люди.
Вершники, захищаючись щитами, збилися в купу під Ратушею. Гинек з Кольштейна намагався навести лад, хрипнув від крику. А з будинків і далі стріляли, кулі й стріли летіли з вікон кам’яниць, що оточували Ринок Старого Міста: з “Єдинорога”, з “Червоних дверей”, з “Баранця”, з “Камінного дзвону”, з “Лебедя”. Стріляли з вікон і віконець, з еркерів, з дахів, з сіней та з брам. Лицарі й паноші один по одному злітали з сідел на землю, з бриканням падали коні.